Стась, розгублений, схвильований, ошелешений новинами, довго сидів у завмерлій позі.
— То, виходить, ти і мама…
— Так, сину.
— А Соня…
— Твоя рідна сестра.
Стась тяжко підвівся, похитуючись, з опущеними плечима, ніби на нього тиснув важкий тягар, мовчки підійшов до дверей, повернув ключ.
— Мені потрібно побути на самоті, — тихо промовив він і вийшов.
— Нарешті! — перед ним стояла розлючена мати.
Стась мовчки пройшов повз неї, зачинився у своїй кімнаті. Даремно жінка тарабанила у двері, звертаючись до його совісті. Коли настав вечір і син не виходив із кімнати, вона стривожилася.
— Стасю, можеш зі мною поговорити? — уже спокійно спитала мати, вслухаючись у тишу.
— Не зараз, — почула у відповідь, — дай мені спокій.
Рано-вранці, поки ще батько був удома, Стась постукав у двері його кабінету.
— Відчинено, — почув він голос батька й зайшов.
Андрій Андрійович не впізнав свого сина. Про безсонну, фатальну ніч свідчило все: і почервонілі очі Стася, і темні кола під ними, і стомлений вигляд.
— Тату, — промовив син, і в Андрія Андрійовича відлягло від серця: назвав його батьком, — у мене є два прохання, це останні, обіцяю.
— Слухаю тебе, сину.
— Допоможи мені перевестися в інший інститут — це перше прохання.
— Не питаю чому, але здогадуюсь, що на краще, — відповів чоловік. — Добре, я допоможу тобі. Що ще?
— Я хочу поговорити із Сонею.
— Не впевнений, що в цьому я тобі помічник. Ти ледь не занапастив її життя, тож чи захоче вона з тобою спілкуватися, чи ні — усе залежить від її рішення.
— Розумію, — зітхнув Стась, — але я хотів би попросити тебе, щоб ти їй сказав, що я… її брат.
— Гаразд, — погодився батько, — вона добра дівчина, тож, думаю, погодиться вислухати тебе.
— До речі, як вона там?
— Добре. Соню перевели з реанімації у звичайну палату, тож уже рветься додому. У Сашка трохи гірші справи — опіки гояться не так швидко, як хотілося б.
…Коли батько зателефонував Стасеві й повідомив, що Соня погодилася на зустріч із ним, хлопець одразу поїхав до лікарні.
Соня вийшла до нього у фойє лікарні, засунула руки в кишені халатика, зупинила погляд на обличчі Стася. Він не витримав її погляду, відвів очі вбік.
— Соню, мені дуже прикро, що так сталося, — промовив він стиха. Було помітне його нервування. Дівчина мовчала. — Я дурень, набитий дурень, — продовжив Стась. — Знаю, що нема мені прощення, але все-таки я прошу в тебе вибачення за все-все-все…
Дівчина нічого не відповіла, і Стась не знав, як підібрати потрібні слова, — він ніколи ні в кого не просив вибачення й не знав, як це робити, хоча добре зараз усвідомлював, що його подальше життя багато в чому залежить від відповіді Софійки.
— Якби я знав, що ти моя сестра, усе було б інакше.
Соня промовчала.
— У твоїх очах я монстр із черствою душею — знаю, — продовжив він. — Але нещодавня розмова з батьком, його зізнання, перевернули шкереберть мою свідомість. Я навіть дорікнув батькові, що мене багато балував і мало шмагав у дитинстві, але і його можна зрозуміти й пробачити, бо він так мріяв про дитину… А коли я з’явився в сім’ї, сліпо любив мене й не хотів образити, бо я чужа дитина.
— Як ти смієш?
— Ні, я напевно не так висловився! — Стась почесав потилицю. — Я безмежно вдячний батькам за все, що вони мені дали, але зараз мова не про те. Соню… — Він подивився їй прямо в очі. — Пробач мені, прошу тебе!
— Бог пробачить, — тихо промовила дівчина.
— Соню, хочеш, я стану перед тобою на коліна? Як мені далі жити з таким тягарем на душі?
— Тільки тому, що ти мій брат, — сказала Соня.
— Дякую, — мовив Стась, і в горлі в нього застряг клубок.
— От нагородив Бог мене братиком! — Соня усміхнулася кутиком вуст.
— Соню, коли ти одужаєш, то можеш… можете переїхати із Сашком жити в мою кімнату.
— Дякую, нам є де жити. Одна добра родина подарувала нам квартиру, — пояснила дівчина, — тож ми незабаром туди переїдемо.
— А на весілля запросите? — Стась усміхнувся.
— А як же без брата?
— А… до матері… ти поїдеш її запросити? — обережно спитав хлопець.
— Не знаю, — похитала головою дівчина.
— Усе-таки вона тебе… нас народила.
— Подумаю.
— Я хочу поїхати з тобою. Можна буде?
— Ти добре подумав? Чи варто? — Соня уважно подивилася на хлопця.
— Я хочу її побачити.
— Гаразд, — зітхнула дівчина й додала: — Поїдемо разом із Сашком, щойно він одужає, він також повинен знати всю правду.