Розділ 50
Сашко зупинив автівку біля кладовища, кинув запитливий погляд на Софійку.
— Я піду сама, — сказала вона, — хочу наодинці поговорити з дідусем.
Дівчина взяла великий букет троянд, повільно пішла вузенькою стежкою. Біля могили діда вона стала навколішки й довго стишеним голосом говорила з рідною людиною так, ніби дідусь був поруч, ніколи її не покидав і ладен був хоч зараз порозмовляти з онукою, пожартувати, зрозуміти.
— Ось так, дідусю. — Соня витерла сльози, які весь час котилися обличчям, попри те, що вона намагалася не плакати, але невтішно ридала її душа, — твоя дзиґа незабаром стане дружиною, буде чекати чоловіка з роботи, народить йому маля. Ти не сумуй, мій любий, я завжди про тебе пам’ятатиму, а коли в нас буде дитинка, я прийду до тебе знову і ти зможеш на неї подивитися. Нашу корівку Ласочку я віддала хрещеним, подарувала за умови, що вони не здадуть її на м’ясо, дозволять померти своєю смертю. Ти ж знаєш, дідусю, що вони тримають немало худоби, щоб мати змогу допомагати своїй доньці. Питаєш, чи пробачила я Галю? Хай живе, як знає, Бог їй суддя — ти мене так учив, і я повторюю твої слова. А птицю нашу я роздала сусідам — нехай не тримають на мене зла.
Дівчина замовкла. Вона ще трохи посиділа біля могили на землі, вдивляючись у портрет дідуся. Він лагідно усміхався онуці, добрий, милий дідусь у старому кашкеті. Соня підвелася, поцілувала портрет, стиха промовила:
— Пробач, що не вберегла тебе.
Вона повернулася, і Стась, що вийшов з автівки й нервово ходив навколо, попросив показати, де похований старий.
— Навіщо? — спитала Софійка.
— Я перед ним дуже завинив, хочу попросити вибачення, — пояснив хлопець.
Соня не стала перечити й вказала на доріжку, яка вела до могили дідуся…
Біля садиби матері Соня занервувалася. Дівчина невміло намагалася приховувати тривогу, але Сашко це помітив і взяв її за руку.
— Ти впевнена? — стиха спитав він у дівчини.
Вона кивнула головою і вже рішуче попрямувала до паркану, відчинила хвіртку. Непроханих гостей зустрів гавкотом собака і невдоволеним поглядом незнайомий чоловік із мітлою в руках.
— Хто такі і що треба? — запитав він, з цікавістю розглядаючи незнайомців.
— Господиня вдома? — спитав Сашко, поглянувши на розгублену Софійку.
— Тут я, де ж мені бути? — почула Соня голос матері, що поспішала до них із хліва.
На мить погляди доньки й матері зустрілися, і Соня вловила в її погляді збентеження, невдоволення й навіть страх.
— Це до тебе? — спитав чоловік. — Хто вони такі?
— Ми… ми, — Соня хотіла сказати, що родичі, але не встигла.
— Звідки я знаю, хто вони?! — грубо відповіла жінка, уникаючи зустрічі з поглядом доньки. — Напевно, помилилися садибою. Ідіть своєю дорогою, не заважайте працювати! Цим міським нема чого робити, ось білоручки й вештаються в пошуках пригод.
Стась до цього часу стояв мовчки, з цікавістю розглядаючи жінку, і лише кліпав очима.
— Можна зайти? — спитав він невпевнено.
— А хто тебе сюди запрошував? — Чоловік міцніше стиснув розтріпану мітлу в руках. — А-а-а! Я знаю хто! Це ти, курво, поки мене не було вдома, їх покликала? — Він недобре зиркнув з-під лоба на жінку.
— Та ти що?! Схаменися!
— Я вам зараз усе поясню, — сказав Стась. — Ми лише хотіли на хвилинку зайти до…
— Я так і знав, що ти брешеш! — Чоловік смикнув жінку за руку. — Зізнавайся, що їм треба? Хто вони? Ментів на мене наслала?!
— Здурів, чи що?! Я їх не знала й не хочу знати! — Жінка відійшла на крок далі від чоловіка. — Якщо вони зараз не заберуться геть, я сама викличу ментів!
— Ти точно їх не знаєш? — Чоловік примружив очі.
— Ось тобі хрест! — Жінка перехрестилася. — Уявлення не маю, хто такі! Забирайтеся звідси, щоб духу вашого не було!
— Ми вже йдемо, — сказала Соня й нарешті піймала погляд матері. — Ніколи не повертатися, кажете?
— Ніколи! — закричала жінка. — Щоб більше ніколи я вас тут не бачила! Я зрозуміло кажу?!
— Ясніше не буває, — сказала Соня. — Ми ніколи сюди не повернемося, — вона зробила притиск на слові «ніколи».
— Ось і добре! Домовилися по-мирному. Ідіть собі геть! У кожного своє життя, своя дорога, нехай вони не перетинаються.
— Так, — кивнула головою Соня.
Вони пішли до автівки, і дівчина почула, як чоловік заявив, що дуже перенервував, а жінка заспокоїла тим, що має в сховку «маленьку».
Зворотну дорогу всі мовчали, поринувши в роздуми. Софійка ні про що не питала в Стася. Було й так зрозуміло, що після побаченого й почутого приголомшений хлопець осмислить усе й більше цінуватиме те, що зробила для нього нова сім’я, і це допоможе налагодити стосунки з батьками. Лише тоді, коли під’їжджали до рідного села Соні, Стась порушив мовчанку.