— Усе найкраще попереду.
— Ти так вважаєш?
— Упевнений. Якби ми не прийшли на Майдан, то й не зустрілися б. Навіть не можу уявити, як могло бути інакше.
— І ніколи б не дізналися, що зорі ночами таємно можуть купатися в нашій річці, — додала Софійка. — Лише закохані здатні побачити таке диво природи. Ой! Дивись! Ось вони, наші любі зірочки! — захоплено мовила дівчина, указуючи на річку. — Мої милі, ви дочекалися нас? Ну й пустунки!
— Моя ти зіронько! — сказав Сашко лагідно. — Моє ти щастя неземне.
— Коханий, я не просто так привела сьогодні тебе сюди, — стишеним, схвильованим голосом сказала Софійка, ніби боялася, що хтось їх підслухає. — Хотіла зробити тобі подарунок на весілля, але вирішила, що це місце більше підходить.
— Місце, де я тобі вперше освідчився в коханні, — додав він.
— Так, це незвичайна місцина. — Соня загадково усміхнулася. — Тому саме тут я хочу тобі сказати, що в нас буде дитинка.
— Справді?!
Сашко схопив в обійми Соню, ніжно поцілував уста.
— Дякую, кохана!
Його очі світилися щастям, яке теплом розлилося по всьому тілу, заповнюючи кожну клітинку. Він знову й знову цілував її губи, обличчя, пухнасті вії, волосся, на яке впала роса від туману, що поступово розлягався над річкою.
— Якщо буде хлопчик, назвемо його Андрійком? — пошепки спитала дівчина.
— Так, кохана, так.
Софійка відчувала всю повноту людського щастя, уже не такого дівчачого, коли, здавалося, від радощів захлинається, а вистражданого, спокійного, жіночого, родинного, такого теплого та довгого, що вистачить на все життя, життя з людиною, яку вона безмежно кохає.
А в небі сяяли, мигтіли різними кольорами, раділи та заглядали в річкову воду дві веселі зіроньки…
Оповідання з циклу «Грані сьогодення»
Особисте
Мало хто задумується над поняттям «особисте». Люди часто кажуть «моє особисте життя», «мій особистий щоденник», «моя особиста зубна щітка», не надаючи таким фразам якогось особливого значення. Особисте — це власність окремої особи, безперечна їй належність, персональне: особисті речі, охорона, уподобання й таке інше. Не роблячи особливих висновків щодо особистого, я знала про це поняття з того часу, відколи почала свідомо пізнавати життя, у якому в кожного є щось особисте. У дитячому будинку, де я зростала, вихователька нас привчала користуватися лише особистими речами. І що я мала? Особисту нижню білизну, рушник та зубну щітку. Щоправда, були светрики, спіднички, сукні, але їх не можна було вважати особистими, бо щойно я отримувала новий одяг, старші дівчатка віддавали мені свої недоноски й забирали моє вбрання.
Не пам’ятаю навіть, коли я почала мріяти про щось більш особисте. Лежачи в ліжку, уявляла час, коли в мене з’явиться перша моя особиста чашка. Переді мною вона поставала ніби наяву: то біла із синіми волошками вздовж обідка, то синя з білими ромашками. До моїх мрій поступово додалися кілька мисок, ложка, виделка й обов’язково дві-три каструльки та пательня. Згодом мої потреби в особистому зростали, і я вже мріяла про особисте житло. Ночами моя багата уява малювала нездійсненне: охайну маленьку кімнатку зі свіжими білосніжними фіранками, ліжком у кутку та вікном із видом у сад. Мрії мене втішали. Уявляла, як повертаюся з роботи до свого особистого житла, де найменша дрібничка є моєю. Напевно, такі думки з’являлися лише в того, хто виріс у дитбудинку й мав майже все спільне.
Мріям властиво здійснюватися. Іноді вони справджуються навіть більше, ніж можна сподіватися. Я закінчувала навчання, коли дізналася, що моя двоюрідна бабця померла, залишивши мені в спадок невеличкий будинок у селі на Луганщині. Переступивши поріг хати, я відчула себе по-справжньому щасливою. Ніби найдорожчий скарб у світі, я перебирала нехитрий спадок: посуд у шафі, чистенькі каструльки, килимок, вазу для квітів і навіть два новенькі постільні комплекти. Вікно виходило в садок, за ним простягався город. І все це стало моїм особистим!
Усе йшло добре. Я влаштувалася на роботу в сусідньому селищі і з легкістю щодня долала сім кілометрів. Житло перетворювалося на мою мрію, додаючи то свіженькі шпалери, то пофарбоване вікно, то приємні дрібнички в шафі за склом. Восени зібрала перший врожай із городу — і в погребі на поличці рівним рядочком вишикувалися скляні банки з помідорчиками, огірочками та варенням.
Сусіди в мене всі дібрані, пенсіонери. Але не біда, я з ними в добрих стосунках. Бачать у мені то доньку, то онуку, тому завжди готові прийти на поміч. Іноді до них приїжджають онуки, тож молоді хлопці починають залицятися, часом переходячи межі дозволеного. Хто я для них? Сирота, за яку нікому вступитися. Дехто з них вважав, що забрати мене із собою до міста — то велика честь для мене, але вони помилялися — я все ще не могла натішитися тим, що маю все своє. Щоб почуватися більш захищеною, я придбала щеня вовкодава, яке на очах почало перетворюватися на великого й сердитого пса. Демір став моїм найліпшим другом. Раніше мене ніхто не чекав, а з ним я дізналася, яке це щастя, коли ти поспішаєш додому, бо знаєш, що на тебе чекають. Свого собаку я не посадила на ланцюг біля будки, як роблять усі мої сусіди. Друг повинен бути поруч зі мною — і він жив у будинку. Коли поверталася додому, ми з Деміром обціловували одне одного на радощах і вдвох виходили надвір.