Здавалося, що доля, одного разу відібравши в мене батьків, стала поблажливою, але щастя тривало лише півтора року. Восени наше невеличке село опинилося між двома блокпостами: з одного боку українські бійці, з другого — бойовики. Мешканці села, відчуваючи біду, виїхали на військовому мікроавтобусі, залишивши на своїх оселях великі замки.
— А ти чому не їдеш? — спитав у мене військовий. — Залишай собаку й сідай.
— Ми звідси нікуди, — упевнено сказала я йому.
— Можеш загинути. Потрібно зробити розумний вибір між своїм життям і його, — чоловік указав на Деміра.
— Тут моя земля, мій дім, тож я не можу все полишити, — відповіла я. — Не я прийшла на чужу землю, а ворог прийшов до нас, тож нехай він забирається геть, а я залишаюся.
Так і зосталися лише я з Деміром, сліпа баба Ганя, якій не було куди їхати, самотній дід Семен та тітка Варя з чоловіком Петром. Я втратила роботу, бо село зайняли загарбники, тож весь час була вдома. Два-три рази на тиждень я пекла пиріжки з картоплею, обгортала їх рушником, складала у валізу й несла на блокпост нашим хлопцям. Сусіди почали косо позирати на мене.
— Бігаєш до них, — кивав головою в бік блокпосту дід Семен, — а бойовики прийдуть сюди й нас постріляють.
— Не вас, а мене, — відповідала й знову пекла пиріжки.
Лихо нас не оминуло, усе-таки прийшло. Воно з’явилося зненацька ввечері у вигляді броньовиків із бойовиками. Серед них кілька росіян, два хлопці із сусіднього села й троє бороданів кавказької зовнішності. Вони не пішли в порожні хати, бо там давно не топилося, зайняли мою. Ніби давні господарі, розкидали свої речі, кадирівець упав на моє особисте ліжко, навіть не знявши взуття. Мені наказали приготувати їм вечерю, а Деміра зачинити в сараї. Готуючи на розжареній плиті борщ, я мліла серцем, вслухаючись у жалібне скавчання свого вірного друга, і молила Бога, щоб його не пристрелили.
Уранці загарбники наказали діду Семену вигнати «Москвича» на вулицю, майже силоміць всадили в машину подружжя й змусили виїжджати із села. Дід, клянучи під ніс бойовиків, сів за кермо, а тітка Варя та дядько Петро — на заднє сидіння. Мені наказали лишитися, бо смачно готую. Стара автівка поволі рушила слизькою дорогою, і незабаром пролунав вибух у районі нашого блокпосту. До сліз реготали бойовики, а кадирівець волав «Аллах Акбар!» і навіть дав у повітря чергу з автомата. Увечері з їхніх розмов я дізналася, що на «Москвич» вони встановили вибуховий керований пристрій. Ось чому так наполягали, щоб дід Семен зателефонував їм, коли буде на українському блокпосту. Як жорстоко й підло! Усе кипіло в мені від гніву, але я знайшла в собі сили, щоб приготувати цим нелюдам вечерю.
Коли вони поснули, я з жалем та болем у серці востаннє кинула прощальний погляд на все своє особисте. Тихенько вийшла надвір, повісила на двері замок, облила вікна та двері керосином, який залишився в спадок від бабці. Випустила Деміра на волю й черкнула сірником.
— Ходімо, мій друже, швидше! — сказала собаці й побігла.
Дорога здавалася нескінченною. Я задихалася від швидкого бігу, спотикалася, ноги ковзали по обледенілій трасі, а я боялася озирнутися. Лише коли перед очима побачила обриси бетонних плит блокпосту, зупинилася й подивилася назад. Чорноту темного неба осявала яскрава заграва. Жадібне полум’я швидко нищило все моє особисте. Однак втішала думка, що в ньому згинуть загарбники, яких я не запрошувала в гості й не кликала на свою землю. Напевно, вони забули, що, заходячи до чужої оселі, потрібно постукати у двері й спитати дозволу, а не відчиняти двері ногою.
Грудень, 2014, Луганщина
Мій Тарас
За мною гучно грюкнули тюремні ворота. Я не повернувся на той звук, хоча чекав на нього довгі три роки, лише вслухався з неприхованим задоволенням. Наразі грюкіт металевих дверей був для мене найбажанішою, найчарівнішою музикою у світі. Я вільний! Підвів голову і, як звільнені в кіно, подивився в чисту, майже прозору синь неба, вільного від ґрат. Напевно, відчуття свободи повною мірою може осягнути лише той, хто був у неволі. Весняний вітер загравав до мене, по-дружньому тріпав по чисто виголеному обличчю, кликав за собою. Йому добре, бо він завжди вільний. Я вдихнув на повні груди весняне повітря свободи. Чим пахне воля? Зараз вона мала запах квітучих яблунь та вишень, що вишикувалися в ряд обабіч алеї, яка вела до автобусної зупинки; воля пахла зеленою травою, яка килимом стелилася під деревами. Свобода мала солодкий присмак весни і ще чогось нового, незбагненного, щемливого, від чого серце шалено калатало в грудях і, здавалося, життя тільки-но починається.