Я попрямував до зупинки. У наплічнику, серед мотлоху мого одягу, лежала моя цінність, мій щирий і найліпший друг — «Кобзар» Тараса Григоровича. Навіть не знаю, чи зміг би я вижити в неволі, якби не ця книжка. Її мені подарував сусід по тюремній камері — старий та хворий Кузьмич. Схожий на воскову фігуру, він був на той час смертельно хворий. Здавалося, що не хвороба, а сірі, облуплені стіни тюремної камери виссали з нього не лише кров, а саме життя. Побачивши, що я, потрапивши за ґрати, можу не витримати тиску неволі й зламатися, Кузьмич вийняв із тумбочки книжку, подав її мені.
— Подивися сюди, — сказав він, тикаючи тремтячого вузлуватого пальця на якусь сторінку.
— Дякую, але мені зараз не до книжок, — сказав я, бо перед очима весь час стояв мій трирічний син.
— Ти схожий на нього.
Я подивився на автопортрет молодого Шевченка. Справді, ми були в чомусь схожі: однакові зачіски, високе чоло, відкритий погляд. Наші сусіди по камері підтвердили:
— Твоя копія! Ще й імена однакові! Два Тараси Григоровичі! Тобі зараз двадцять шість років, і на автопортреті Шевченку стільки ж. Містика!
— Я Георгійович, — зауважив, — і прізвище моє — Іванченко.
Однак відтоді мене почали звати Тарасом Григоровичем. У в’язниці час сповільнив свій хід. Щоб пришвидшити його, я всі вільні години віддав читанню «Кобзаря». Незабаром я полюбив Шевченка, як рідного брата. Досі я не зустрічав людини, яка б могла так уміло поєднувати розум і почуття. Він не вмів лукавити, був відкритий, я б сказав, навіть оголений, бачив правду, відкинувши всі завіси ілюзій. Я запоєм читав його твори, вивчав напам’ять, цитував сусідам по камері й собі, коли було тяжко й нестерпно боляче від несправедливості. У найважчі хвилини навіть розмовляв із Тарасом, щоправда, подумки. І чим більше проймався творами Великого Кобзаря, тим більше дивувався його вмінню зробити чіткий поділ на добро і зло, без компромісу. Розбираючи по фразах його твори, всотував у себе їхню людяність і не дав зачерствіти своєму серцю. Був вражений тим, як вдалося співцеві боротьби за справедливість не забувати про милосердя, співчутливе ставлення людини до людини й осудити тих, хто принижує беззахисних і зневажає їхню гідність. Я повірив кожному слову Тараса Григоровича, бо що не слово — то пророцтво. Завдяки його творам я вижив, не зламався, дожив до дня свого звільнення. Кузьмич помер, залишивши мені в спадок «Кобзар» із потертими, зачитаними до дір сторінками…
Нарешті я в потязі, який за кілька годин довезе мене до родини. Я всівся біля вікна і з полегшенням зітхнув, коли колеса монотонно застугоніли по рейках. Навпроти мене — чоловік мого віку. Він зняв кепку, повісив на гачок й одразу ж почав порпатися у своїй валізі. На столі з’явилися два солоні огірки, поруч із ними на пожмаканій газеті — нарізаний хліб і шматки соленого сала. Сьогодні я ще нічого не їв, тож у животі одразу ж зрадливо заскавчало, і я відвів погляд від спокусливого сала з рожевою проріззю.
— Мене звати Іван, — сказав мій сусід. — Пообідаємо разом?
Я чемно відмовився, утішаючись думкою про смачнючий борщ своєї дружини. Щоправда, я звільнився на два дні раніше, ніж очікував, але був упевнений, що наваристий борщ із м’ясом має вдома бути.
— Звідки й куди їдеш? — запитав Іван, дістаючи пляшку із самогоном.
— З тюрми додому, — зізнався я.
— О! Тоді неодмінно треба відзначити таку подію!
Поруч із пляшкою вже стояла склянка. Іван налив мутнуватої рідини, і одразу ж рознісся давно забутий горілчаний запах. Я піддався на вмовляння попутника, і незабаром ми разом обідали, час від часу запиваючи сало самогоном.
— І скільки ж ти відсидів? — поцікавився сусід.