Пронизливий холодний вітер вдарив йому в обличчя, коли Андрій досяг мети. Він одразу ж переліз через поручні мосту, став лицем до води на маленькому виступі. Чоловік тримався за поручні, завівши руки назад. Думки вже не вирували у свідомості, віддаючи усі тривоги темним водам, що клекотіли внизу. Охопили почуття неминучості й байдужість до всього. Ще мить — і щасливе минуле буде поховане назавжди під Новим мостом, а майбутнього в нього не було.
— Сьогодні перше листопада, — почув він голос десь поруч, здригнувся від несподіванки, ноги підкосилися, і він похитнувся. Бічним поглядом помітив неподалік жінку, яка дивилася не на нього, а вниз із мосту. — Десять років тому моя рідна сестра стрибнула вниз саме з цього місця, — продовжила жіночка у в’язаній шапці. — Я завжди приношу квіти на її роковини. — Вона випустила з рук квіти. Андрію здалося, що минула ціла вічність, поки десь далеко внизу почувся легкий сплеск води. — Ми із сестрою були близнята, різниця лише в тому, що в мене росла донька, а в неї не було дітей, — продовжила жінка, хоча було незрозуміло, кому й навіщо вона розповідає. — Чоловік сестру допікав своїми докорами, а першого листопада сповістив, що йому не потрібна бездітна дружина. У відчаї сестра стрибнула з цього мосту вниз. До свого щастя вона не дожила кілька днів. Коли робили розтин, то виявилося, що вона була вагітна із терміном три тижні. Шкода, що люди не можуть знати, коли стануть по-справжньому щасливі.
— А якщо щастя залишилося в минулому? — хрипким голосом запитав Андрій.
Жінка до нього навіть не повернула голови.
— Часто люди чіпляються за минуле, бо застрягли в ньому. Осліплені своєю метою зачепитися в минулому, не розуміють, що його вже немає, воно лопнуло, як мильна булька, — продовжила незнайомка. — Ні, у спогадах минуле є, воно сяє блискітками, як та булька. Спробуй доторкнися до неї руками! Залишаться одні дрібні крапельки й більш нічого. Тож навіщо за них триматися?
— Але як жити, коли минулого немає, а майбутнього не видно?
— Потрібно навчитися бути щасливим у сьогоденні. Моя донька Аліса зрозуміла це, коли змогла вижити після жахливої аварії. Рік у гіпсі, прикута до ліжка, кожен день — боротьба за життя. Новий день — нові перемоги. Вона змогла підвестися, почала ходити. Аліса не нарікає на долю, вона настільки полюбила це життя у всіх його проявах, що захлинається від щастя, радіє кожному новому дню так, ніби він у її житті перший і, можливо, останній. До речі, на середині цього мосту, на перилах, є два металеві леви. Кажуть, якщо при місячному сяйві погладити гриву й загадати бажання, неодмінно здійсниться. Рік тому я приходила сюди — у мене все здійснилося.
— Як ваша донька зараз?
— Уже ходить по кімнаті, але з ногою є ще проблемка. Маю намір піти до лева, погладити його гриву. Ходімо, покажу про всяк випадок!
Не знаючи чому, Андрій, піддавшись владі спокійного, врівноваженого голосу незнайомки, переліз назад, пішов за нею.
— Ось вони! — з дитячою радістю сказала жінка. — Тепер я його пещу й про себе загадую бажання. Усе! — сказала вона, і Андрій уперше побачив осяяне радістю її обличчя. — До речі, у мене є невеличка проблема, — продовжила жінка, не давши йому оговтатися. — Потрібно терміново поїхати на кілька днів у село до мами, а Алісу саму залишати вдома боязко. Звичайно, вона впорається, але ж іще слаба, тільки-но з ліжка. Ти не зможеш мене виручити?
Андрій не встиг розтулити рота, як жінка взяла його під руку.
— Тут недалечко, ми живемо майже поруч!
Вони повільно йшли спорожнілими освітленими вулицями, поки в очі Андрію не вдарило світло з прочинених дверей.
— Заходьте! — почув він голос Аліси.
Довгий халат із пояском підкреслював тоненьку талію дівчини, але не міг приховати її кульгавість.
— Ми змерзли й хочемо чогось гаряченького, — сказала жінка доньці, знімаючи куртку з Андрія.
Він сидів на кухні, цокаючи зубами, коли Аліса поставила перед ним чашку чаю. Вона принесла теплу ковдру, накрила нею чоловіка. Аліса торкнулася своїм волоссям його щоки, і він зустрівся з нею поглядом. Очі сині, глибокі й бездонні, як осіннє небо, вони справді променіли щастям. Дівчина сіла навпроти нього, пригостила печивом і цукерками. Рух її тонких, майже прозорих пальців із рожевими нігтиками гіпнотизував. Як уві сні, почув Андрій слова жінки про те, що вона ще встигає на нічний потяг і задоволена, що залишає доньку в надійних руках.
Аліса старанно добирала слова, і все в ній, і речі навколо неї, скромно, але гарно сервірований стіл здавалися іншими, світлими, дуже домашніми. Від неї йшло жіноче тепло, від якого чоловіки не тікають, яке притягує, бо може зігріти в будь-яку життєву негоду…