Зі святом першими нас поздоровили тітка Ада й сусід Васько. Він такий кумедний! Сказано «науковець», або, як зараз говорять про таких, «ботанік». Стільки років безнадійно закоханий у мене, хоча я весь час підкреслюю, що ми лише добрі сусіди та друзі. Хіба він може зрозуміти, що кохання не вмирає з роками навіть тоді, коли десь зачепилося в минулому?
Ми з Максимком підходили до кафе, де збиралися влаштувати невеличке свято на двох, коли поруч загальмував «КамАЗ». Нічого дивного в тому не було, бо кафе «Мозаїка» з помірними цінами розташоване понад трасою, тож сюди часто навідуються водії, щоб перекусити та випити філіжанку кави. Але щось дуже знайоме я помітила в постаті водія, який вийшов із кабіни вантажівки. Чоловік повернувся, і ми зустрілися поглядами. Боже мій! Це був Богдан! Люди змінюються з роками, але очі залишаються такими, як і були колись. Його лагідний погляд темно-карих очей я бачила у своїх снах.
— Ти?! — здивовано сказав Богдан.
— Я, — відповіла й не пізнала свого голосу.
— Оце так зустріч!
Він підійшов ближче, і я помітила, що роки безпощадні не тільки до жіночої статі.
— Очам своїм не вірю! — усміхнувся він, показавши відсутність переднього зуба. — Скільки ж ми років не бачилися?
— Понад десять.
— Це ж треба! А ти, Женю, майже не змінилася! — сказав він, і я відчула запах часнику. На ньому була засмальцьована куфайка, спортивні синтетичні штани з відвислими колінами й гумові чоботи. Звичайний робочий одяг водія. — Чому ми стоїмо посеред вулиці? — схаменувся він. — Ходімо в кафешку, тут можна недорого перекусити.
— Ходімо, — погодилася я, бо стояла, як завмерла навіки статуя.
У кафе було малолюдно, тож ми мали змогу вибрати зручне місце за столиком біля вікна. Максим одразу ж почав розглядати меню.
— Твій син? — запитав Богдан.
Господи! Скільки разів я прокручувала у своїй уяві відповідь на це запитання!
— Так, — лише кивнула у відповідь, бо всі мої приготовані заздалегідь слова застрягли десь усередині. — Йому сьогодні десять років, — натякнула я.
— Вітаю! Тож ти сьогодні іменинник! — Богдан витяг із кишені двадцять гривень, подав Максиму. — Візьми, купиш собі якусь машинку.
— Мені десять років, — насупившись, сказав син, — я вже не граюся в машинки.
— То купи морозива! Іди, замов собі щось, а нам із мамою треба побалакати. — Він тицьнув гроші Максиму.
Я вийняла з гаманця двісті гривень.
— Синку, замов нам на свій розсуд щось святкове, — сказала я, віддаючи йому гроші, — а то офіціанта не дочекаєшся.