— Там і зараз тече джерело? — схвильовано запитала я.
— Так, — сказав він. — А на вершині скелі є невеликий майданчик, на якому можуть вміститися тільки двоє.
— І загадати бажання?
— Так, але воно має бути взаємним та щирим.
— І багато хто там буває?
— Біля підніжжя — так, а от на скелю підіймаються не всі.
— Високо?
— Ні, сама скеля біля дороги невисока, але ліворуч величезна прірва, — пояснив Андрій. — Та не в цьому річ. Якщо пара злукавить, Яків і Марічка можуть затягнути їх у прірву. Кажуть, що такі випадки вже були.
— Ти розкажеш мені, де це місце?
— Там праворуч від скелі кафе «Марічка та Яків», — і докладно описав його місцеперебування.
Не пам’ятаю, хто з нас першим запропонував зустрітися біля скелі. Мною оволоділа нездоланна жага побачити Першого, почути його голос не в телефоні, поглянути в очі. Це спільне бажання було настільки сильним, що ми швидко склали план нашої зустрічі так, щоб Другий ні про що не здогадався. Я почала готуватися до неї. Розуміючи, що вона може стати фатальною в моєму житті, я вечорами перебрала всі свої папери, ще раз перевірила, чи все до ладу в шафах і на книжкових полицях, повитирала все, не залишивши жодної порошинки навіть у потаємних куточках. Потайки від чоловіка я примудрилася за один день узяти два кредити в різних банках і купити синам по квартирі. Я сама не знала, чим закінчиться наша відпустка і які наслідки будуть у нашої зустрічі, але в мене вже вселився буйний дух нерозсудливості…
Мені хотілося бути веселою, смішити своїми жартами чоловіка, який зосереджено вів автівку шумливою трасою, але очікування зустрічі без жалю спалювало всі мої думки й почуття до останку. Я була неуважною, відповідала невлад, удавано усміхалася й від цього виглядала безглуздо. Моя вигадка таким чином зустрітися з Першим мені вже здавалася дурницею й божевіллям. Іноді я кидала погляди на Другого, і сором палив мене зсередини: щодо нього це з мого боку було несправедливо й навіть жорстоко, але хто зрозуміє мене, яка чекала на цей день понад тридцять років? Я до болю в очах вдивлялася вдалину й боялася заплющити очі хоча б на мить, щоб не пропустити обумовленого місця зустрічі.
— А ось і кафе, про яке я тобі розповідала! — звернулася я до чоловіка занадто збуджено. Він пригальмовує, і наш «опель» зупиняється на парковці придорожнього кафе. — Принесеш стаканчик кави? — запитую я.
— Може, удвох зайдемо, посидимо?
— Не хочеться, — я вимушено усміхаюся. — Принеси сюди, будь ласка.
Він іде, а я кидаю йому вслід свій погляд. Пробач мені, Андрію, я ніколи тебе не зраджувала, але зараз не знаю, що зі мною буде за кілька хвилин. Я швидко обходжу машину й тремтячими руками відкручую ковпачок ніпеля. Наш «опель» схилився на бік спущеного колеса. Як могла, я закрутила ніпель і тут побачила Андрія з двома паперовими стаканчиками в руках. Уперше я не відчула смаку кави.
— Дідько! — сказав Андрій, помітивши, що спустило колесо. — Як я люблю оці безкамерки!
— Треба міняти колесо?
— Доведеться, — зітхнув він.
— Ой, глянь, там пшеничне поле! — Я тичу пальцем у бік лісопосадки, яка тягнеться ліворуч за кафе.
— Де?
— Там, за посадкою, — белькочу я. — Там мають рости волошки. Поки ти поратимешся з колесом, я збігаю зберу букет, а заразом сходжу в туалет. Добре? Скільки тобі потрібно часу для заміни колеса? — Я запитую про час і з нетерпінням чекаю відповіді — скільки ж хвилин він дасть мені для зустрічі, на яку я чекала десятки років?
— Хвилин двадцять.
— Добре! За двадцять хвилин я буду на місці! — схвильовано обіцяю, гарячково намагаючись зрозуміти: двадцять хвилин — це багато чи мало?
— Тільки далеко не заходь! — крикнув мені чоловік навздогін.
Мій добрий і турботливий Андрійку! Ще раз пробач мені, але я вся тремчу від хвилювання, і винен тут не ти.
Я здалеку бачу автомобіль Першого за посадкою, а поруч він. У мене голова пішла обертом, і я майже побігла назустріч невідомості. Усе було немов у туманних клубах сну. Від нього, як колись, ішов запах гарного одеколону й дорогих сигарет — це я відчула, пригорнувшись до його грудей.