— Ну, здрастуй, Андрійку, — прошепотіла я, вдихаючи до болю знайомий запах його тіла.
— Настусю, моя мила Настусю, — казав він схвильовано, намагаючись подивитися на мене. Я вперше злякалася своїх років і сховала обличчя на його грудях. Він ніжно повернув мою голову, і я побачила його очі. Від його погляду тихе полум’я ніжності огорнуло мене, проникло прямо в серце, приємно зігріло, і я відчула, як тілом пульсуючими поштовхами побігла хвиля крові. З останніх сил я боролася з бажанням цілком, до останку піддатися неприборканій владі чарівності його очей, і тремтіла вся, мов пташка, що потрапила в сильце.
— Ти не змінився…
— Ні, я постарішав, а ти так само гарна… Ні, ти стала краща.
— Чому?
— Наразі ти запаморочливо жіночна. Жіночна й зворушлива.
— Твої очі… Люди змінюються, час накладає на них свій відбиток, а очі… Вони в тебе такі самі, як і були.
— Я завжди пам’ятав тебе, Настусю.
— Якби ти знав, як я на тебе чекала!
— Я не знав цього. Пробач, моя хороша, пробач мені за все.
— І ти мені…
Він торкнувся моїх губ. У нього були все такі самі вологі й теплі губи.
— Ми збожеволіли, — шепочу я й легенько торкаюся кінчиками пальців його обличчя. Він реальний, це не сон. Від дотику до реальності мої руки немов обпекло. Я проводжу пальцями по його щоках, намагаючись вдивитися в його душу.
— Чому ти мене не шукав?
— Я завжди кохав тебе.
— Як нерозумно люди розлучаються.
— Не можна приймати поквапні рішення — можна зламати собі життя…
Я тридцять років чекала на цю зустріч і ще два місяці готувалася до неї, відшліфовувала кожне слово, кожну фразу, які приготувала для нього за всі ці роки й мала вмістити у двадцять хвилин, а кажу різні дурниці. Ми говоримо й говоримо, вслухаючись у голос душі одне одного, і я розумію, що зараз уже не важливо, що ми скажемо. Хіба слова мають значення, якщо заговорила душа? Крізь пальці я пропускаю його душу, впускаю в себе.
— Дурненький, я так тебе люблю. Чому ти не знайшов мене раніше?
— Ще не пізно все змінити. Зараз ми поїдемо звідси удвох.
— Ні. Пізно.
— Ми почнемо все заново.
— Не кажи дурниць. Пам’ятай, що нам відпущено лише двадцять хвилин.
— У нас попереду ціле життя.
— Воно пройшло без тебе, а я ж так на тебе чекала! Не знаю тільки навіщо. У мене чудова сім’я, діти… — кажу я, погано усвідомлюючи, що верзу нісенітницю. Я не це хотіла йому сказати під час зустрічі.
— Настусю, я тебе не відпущу. Ми повинні бути разом.
— Пізно. Не можна побудувати майбутнє на руїнах минулого.
Він іще щось говорить, але слова тануть під його тремтливим поглядом.
Я намагаюся закарбувати в пам’яті кожну частку секунди і вбираю кожне його слово, як вбирає в посуху земля дощову воду.
— Тепер ми будемо завжди разом, — повторює він. Якби ці слова прозвучали тридцять років тому!..
— Кожен із нас іде своїм шляхом, — кажу я схвильовано.
— Ми підемо одним, спільним…
— Я не висмикну тебе з протоптаної тобою стежки життя. Ніколи.
— Наша доля зараз у твоїх руках.
— Ми самі своїми руками зруйнували майбутнє, убили його. Ми — вбивці. Хіба є нам прощення? — кажу я, купаючись у його усмішці щастя й відчаю.
— Скажи, що ми тепер не розлучимося, — молить його чи то голос, чи то душа.
Я кидаю швидкий погляд на його руку. Годинник показує, що наш час вичерпано. Зараз я мушу вирішити нашу подальшу долю.
— Ми зустрілися через тридцять років, щоб розлучитися вже назавжди, — сказала я й судомно зітхнула. Це підсумок нашої зустрічі. Здавалося, час зупинився, а всередині мене щось обірвалося. Непросто виносити жорстокий вирок своїй долі. Його погляд застиг на мені.
— Ні, — озвався він пригніченим голосом.
— Так, — вичавила я із себе. — Ми підемо далі по життю кожен своєю стежкою, — мовила, придушивши в собі хвилювання. — Я казала, що в мене два сини? Так, звичайно ж, казала! Старшого звати Сашком, він дуже хороший і… вродливий.
— Я пам’ятаю, — говорить він неуважно. Мені здається, що він не чує моїх слів. — Коли я зможу тебе побачити?
— Не знаю, — усміхаюся куточками вуст (на більше немає сил), беру букет волошок, які відповідно до наших планів він зібрав заздалегідь. — Прощавай! — кидаю я, різко повертаюся і йду. Тільки б він мене не окликнув! Лише б не зробити ще одну помилку! Швидше, треба швидше йти звідси, щоб ніхто ні про що не здогадався!
На ватяних ногах я віддалялася від свого минулого, і з кожним кроком зростав мій відчай. Ця зустріч була нам призначена на небесах, і мій щасливий світ звалився в прірву. До цього я не знала, що мені робити далі, але тут мене стрілою пройняла думка осяяння.