Розділ 5
— А як мені треба було вчинити? Вона вчепилася в мене, тримає й волає. Одне слово — баба! — розповідав Федот своєму співкамерникові про те, що відбулося з ним сьогодні.
— Воно-то так. Але ти маєш сам думати. Нічого б не трапилось, ну що б вони, розстріляли б тебе? — Нестор примружився й подивився на сусіда.
— Ех, а ти хіба не чув, що в сусідньому селі прямо на ґанку й кінчили? Не пригадую, як його звали: чи то Юрко, чи то Микола…
— То люди дарма теревенять. Неможливо це.
— Ага, от ти вважаєш, так задурно нас сюди кинули?
— Це звичайне самодурство. Голова злий, як той пес, зірвався. А тебе просто провчити вирішили.
— Ох, не вірю я в це, Несторе. Брат каже, далі буде гірко.
— Ну, не знаю. Можливо, перебісяться.
Два приятелі сиділи в повній темряві. Примарний жмутик місячного сяйва пролізав крізь віконце, протікав липкуватим ріденьким потоком у вузьке приміщення. Стояла глибока морозна ніч.
— Зимно тут! Так повиздихаємо, — промовив Федот.
Під час неочікуваного й небажаного виходу з дому він устиг накинути легку тужурку, тому тепер увесь час тер замерзлі долоні, намагаючись зігрітися.
— Зараз я надихаю, не переймайся, — упевнено пробуркотів Нестор і, як здавалося в темряві, по-дитячому й просто усміхнувсь.
— Ага, на тебе вся ж надія, — підхопив Федот.
Нестор задоволено закрякав, завовтузився, зашурхотів.
— Що ти там, хід риєш, утекти надумав? — поцікавився Шевченко.
— Та що, незручно, спину тягне, у дупу піддуває, — поскаржився Нестор.
— Ну, ти взагалі, старий. Розжер сраку, навіть у «холодну» не влазиш.
— Та яка там срака… Дупка, така маленька, як кулачок.
— З тобою в тюрмі нормально не посидиш, ти будь-яку біду на сміх перевернеш, сусіде.
— А що, Федюнчику, життя мале — роби не зле. Переживемо ми. І комуністів цих клятих. Куди б крива не завела!..
— Тобі легко казати. Бурлака бурлакою, а тут діточки на шиї. Як замислюся, що робити, то й хочеться в оцю дірочку в стелі й завити.
— А ти думаєш, нам, бурлакам, дуже легко? Спробуй щодня сам на сам із собою, збожеволієш.
— Ги, авжеж.
Тут у віконці хтось зашарудів, замиготіла тінь.
— Ти диви, хто тут?
— А біс його зна! Може кіт лазить.
Але шарудіння не припинялося, тіні продовжували миготіти, мов казкові.
— Та що ж таке? — обурився Федот.
— Брате, це я, — раптом озвався голос Петра, який було ледь чути.
— Оце так та-а-ак! Що ти там робиш?
Тут звук став більш чистим та ясним. Вочевидь, Петро нарешті знайшов отвір, підібрався до нього й говорив уже у віконце.
— Братчику, як ти там? Не помер ще?
— Помер, от розмовляю з тобою з небес. А тут на небесах волого й Нестору в дупу тягне.
— Ну, добре, що ви там ще не завернулися. Зараз дещо передам.
Почався шерхіт, шелест, шарудіння, а тоді на підлогу впав невеличкий газетний верчик, згодом ще один і, нарешті, третій.
— Тримайте, там трошки їжі.
— Петрику, кинь закурити й вогню… Та й хмизу трошки. Може підпалимо, зігріємось.
— Добре, тримайтеся.
За хвилину донизу полетіли куриво та сірники, а трохи пізніше — тоненькі деревинки. Ще певний час палички падали зі стелі, утворивши врешті кудлатий горбик.
— Дякую, братчику! — прокричав Федот нагору, і тінь щезла.
Шевченко затягнувся, і ядучий дим заповнив приміщення, а після туманом потягнувся вгору. В’язні поїли, розпалили невеличке вогнище. Патлате полум’я затанцювало, освітивши підвал, висвітивши кожну деталь, усі викрутаси та тріщини в стелі, густу сірість пласких камінців, якими було викладено стіни, мокру з розводами земляну підлогу, яку витоптали аж до рівної поверхні. Чиїсь сліди на цій підлозі, ось кирзовий: ум’ятину продавлено з візерунком підошви, розділено на дві частини, підбір та ступня. А ось черевики, судячи з легкого відтиску, із протертою платформою, яку виносили до дірок. Скільки тут перебувало людей? Про що вони розмовляли? Чиї долі були тут остаточно зруйновані або, навпаки, хто зміг вийти іншим і більш не суперечити владі?
Грайливе світло заметушилось підвалом, висвітлюючи нові й нові кострубатості, ламані лінії та грубі кути. Нестор замовк, жував шмат хліба з салом, хрумкав цибулею, наполегливо працював щелепами. Його вкрите зморшками обличчя з тонкими складками й глибокими впадинами в напівтемряві виглядало так, неначе перед Федотом сидів старезний дідуган. Це відчуття посилювалося через грубу, видублену шкіру рук, долоні з товстими пальцями, нерівними нігтями сталевого кольору, під якими чорніла смуга бруду. Додаючи ефекту, Нестор зачмокав, як столітній старий, щохвилини зойкаючи та позіхаючи.