— Як ти, дядьку? — звернувся до нього Шевченко.
— Я… Все… Живий, як бачиш.
— Так… Так… Мабуть.
Ще не вповні усвідомлюючи, що сталося, вони повільно пішли. Нічне село принишкло. Зрідка у квадратиках вікон мерехтіло бурштинове м’яке світло гасової лампи. У кожному такому домі спала дитина, що прокидалася від нічних кошмарів. Тому мати лишала на столі вогник, прямо біля віконця, аби малечі не було боязко. Дорогою, товсто вкритою ворсистим килимом снігу, ішли двоє. Вони йшли повільно, наче бажали тихою ходою затерти свої думки. Кожен замислився про своє. Обидва мовчали. Але якщо придивитися, то можна було побачити мокру пляму на штанях в одного з подорожніх. На морозі намочена тканина перетворилася в розкатане м’яке залізо, укрилася відтінками мармуру. Рухати замороженою штаниною було не дуже зручно, але її хазяїн думав зовсім не про це — він волів убити себе за слабкість, згоряв від сорому, що не втримав сечі при пострілі. Намагався так прикритися, аби супутник не помітив його ганьби. Кожен крок приносив йому нестерпні душевні муки, він відчував себе приниженим і розтоптаним. Чоловік палав бажанням помститися.
Розділ 6
Щойно Федот зник за поворотом, темні спини посіпак, які вели його, затер білий зимовий пейзаж, а Сашка лишилась стояти на ґанку. Вітер колихав її світлу сукню, танцював навколо неї, здіймав тканину. Олександра дивилась, як її чоловіка забирали до «холодної», як у дворі вештались комсомольці, тягали зерно. Їй хотілося кричати, але не було чим. Дихання немов придавив камінь, що впав на груди. Здавалося, щосекунди стає важче. Ще трошки — і вона повалиться, мов гниле дерево. Її рука, досі простягнута в бік чоловіка, що зник за поворотом, заклякла, перетворилася на деревинку. Саша повільно опустила її і завмерла, не маючи сил зрушити з місця. Скільки так тривало — невідомо, вона втратила відчуття часу. У голові було порожньо і водночас повно. Нічого не хотілося.
— А ну набік, бабо, — грубий чоловічий голос опустив її на землю.
Один із чоловіків заходив до хати, шукаючи мотузки. Саша повільно відступила, дозволила незнайомцю зайти в сіни. Той безцеремонно пройшов усередину, наче це його житло, зашурхотів у сінях, а тоді вийшов із мотузкою. Жінка провела його поглядом, і раптом усвідомила, де вона є і що відбувається. Перед нею якось інакше розкрилася картина грабунку. В одну мить вона немов прозріла, очі наповнилися жахом. Вона прикрила рукою рота, аби не закричати, шпарко рвонула в хату, зайшла у свою кімнату. Тепле приміщення накрило її застоялим повітрям, запахом вареної картоплі, що стояла на столі, ледь відчутним присмаком ліків. Зоя сиділа на лаві, зіщулилася, мов горобець. Дівчинка чула крики на дворі, вигуки незнайомців, гуркіт у сінях і перелякано роздивлялася довкола. Вона здригнулася, коли мати заскочила до кімнати. Вид почервонілої на морозі матері, із обличчям, спаплюженим якимись дикими емоціями, ще більше налякав дівчинку. Вона, здавалось, зовсім поменшала в розмірах, перетворившись на єдину невеличку світлу крапку в темному помешканні.
Саша подивилася на доньку, пройшла повз неї й сіла на табурет. Ліда застогнала, але мати навіть не подивилась у її бік. Вона розгублено втупилася в підлогу. Там, на сірих, протертих дошках, розпливлася тонка плівка калюжі, що натекла з талого снігу. Якщо придивитися, досі можна було побачити слід від чобота чекіста. Знадвору лунали глухі виклики, напівкрики, голосні фрази. Саші стало неймовірно самотньо. Адже вона з чоловіком ніколи не розлучалася. Важка в нього вдача, сваритися майстер, але лише побачить дітей — одразу замовкає. Як це пояснити, що такий бугай виявляється такою малечею перед доньками, — незрозуміло. Це розчулювало її, але… Вони жили на різних боках горба, і тепер між ними немов виріс гай: їхні тіла зв’язали великі, міцні кущі, притягнули гіллям, поєднали одне з одним. Чи кохала його Саша? Хтозна. Яке то кохання, що за смак воно має, що за духмяність? Це, жінки кажуть, коли тріпоче в тебе серденько, мов підв’язане на ниточці. Бачиш нареченого — і в очах тьмяніє. Так воно чи ні, але став чоловік часткою її повсякденності. І спробуй розберися, де тут тріпотіння, а де побут.
Але зараз немов відрізали їй ноги, не було опори на землі. Не вистачало повітря, мутніли очі. Наче позбавили вміння дихати, і вона повільно задихалася.
— Ма, а де татко? — Зоя не витримала напруженої тиші.
Саша подивилася на доньку. Перелякані оченята дівчинки, схожі на потьмянілі зелені намистини, кругле личко, коротке розпатлане волоссячко…