— Він поїхав до міста, треба м’ясо продати, — збрехала Саша, а тоді уважно подивилась на меншеньку, притислась до неї і раптом заридала. Вона завила голосно, по-бабськи, розтягуючи звуки в довгий уривчастий лемент. Донька злякалася і теж слідом за мамою заплакала. Ліда прокинулась, підвелася, витріщилась на маму й сестричку, не розуміючи, що відбувається, і почала собі схлипувати. Троє плакали, наче це єдине, що їм залишилось.
Коли повернувся Петро, уже починалися сутінки. Він під’їхав до двору й одразу побачив недобре: хвіртка перекривилася, усюди були довгі сліди чужих санок, злегка присипані жовтими плямками зерна. Завів Жвавого, лишив запряженим і попрямував до комори. Тоді в садок, обійшов усі сараї й остовпів — усюди порожньо. Лише один мішок пшениці, засипаний сіном — видно, до нього не встигли дістатися. Поспішив у хату, зайшов до братової кімнати — посеред неї сиділа Саша. Вона поклала голову на стіл, поруч Зоя — очі прикриті. Тиша.
Ця картина настільки вразила Петра, що він не наважувався зробити ані кроку. Стояв біля порогу, у теплім кожусі, з-під шапки в нього бігли струмочки поту, неначе сльози текли.
«Померли», — подумав він і одразу ж дорікнув собі за такі чорні думки.
Ніхто в хаті не ворушився. Ще кілька хвилин він потинявся й ступив уперед. Підійшов до невістки, поклав їй руку на плече — нічого.
«Точно, померли», — ще раз подумав Петро.
Тут дівчинка завовтузилась, подивилася на дядька.
— Мама спить, їй погано, — прошепотіла вона.
— Що трапилось? — так само тихо спитав Петро.
— Незнайомі дядьки прийшли, а тоді тато кудись пішов, — продовжила Зоя.
— Куди?
— Я не знаю.
— Скільки їх було?
— Я не знаю.
Дивлячись, що толку нема, Петро посмикав Сашу. Та повільно підвелась: заспаний вигляд, пом’яте обличчя.
— Що трапилось? — повторив він.
— Петрику, це кінець, — глухим голосом відповіла Саша.
— Що? — зовсім перелякався Петро.
Вона подивилась на нього і так само тихо розповіла про те, що відбулось. Кілька разів дівер відводив голову, стукав себе по руці, плювався. Невістка доповіла йому і про грабунок, і про дивного чекіста, що за найменшу провину або непокору готовий кидати до «холодної». А на останок — як вели Федота в панський дім.
— Це якась помилка, помилка, — бурмотів Петро.
І далі — вештання комсомольців у дворі, вози, які підганяли до хати, голова, що стояв біля сараю, мов пес.
— Неможливо. Це помилка, — шепотів він.
— Яка помилка? — нарешті почула його Саша.
— Така! Я ж домовлявся… — сказав Петро й одразу ж замовк.
— Про що?
— Що? Га? Нема різниці. Не твоя справа.
— А чия?
— Точно що не твоя, — відрізав Петро — Приготуй-но їсти!
Саша недовірливо дивилась на нього, аж тут закашляла Ліда; лихоманка так і не відступала. Олександра підійшла до доньки, погладила її щоку, присіла на ліжко.
— Я сказав, їсти приготуй! — знову приступив Петро.
— Та як ти… — жінка намагалася не кричати на дівера, але той не відступав. Чолов’яга він був ще більший за Федота. У селі казали: таких величезних треба пошукати. Але, на відміну від брата, Петро був злий, зривався часто-густо. Баби поміж собою пліткували, що не дай Боже йому під руку потрапити — заб’є. Побоювались його, та й Сашка з першого дня знайомства дивилася на Петра криво. Кілька разів вони сварилися, але чоловік був поруч, завжди їх розводив. А тепер вона сама, нема кому оборонити. Тому жінка повільно підвелася, поправила сукню; пішла поратися. Поставила на стіл картоплі, дістала соління, м’яса, хліба та трошки казенної горілки.
Петро сидів біля стола і якось недобре на неї дивився. Його погляд поєднував і злість, і неміч, і розгубленість. Саша ходила по хаті, витягала харчі, а він уважно стежив, придивлялася, як жінка нахиляється, і пружні, налиті груди надимають тканину сукні. Краєм ока вона вихоплювала хтиві очі дівера, робила різкі рухи, намагалась швидше зібрати на стіл. Цей погляд Сашка давно зауважила. Кілька років тому хазяйнувала вдома, тягла свині казанчик із комбікормом, а спиною відчуває: учепилися в неї карі чоловічі очі. Нахилилася — і точно, сидить на лаві, немов струга косовище, а сам придивляється, мацає її поглядом. Хотіла вона сказати Федотові, але злякалась: обізвав би дурною й послав куди подалі. Чого б це діверу залицятись до невістки? І ось тепер знову це хтиве блукання очей, немов він бажає роздягти її просто зараз, притиснути своєю величезною долонею. Саша поставила їжу, розклала у великі глиняні миски, а Петро заходився жадібно поглинати м’ясо з картоплею. Кілька хвилин вони мовчали, чоловік усе доїв, важко позіхнув.