Саша зайшла в кімнату й зачинила за собою двері. Вона обійняла доньку, усередині в ній усе тремтіло. Дівчинка схлипувала й намагалась щось сказати матері, але та не слухала. Хата попливла перед нею, усе затуманилось, утратило контури. Жінка гірко заплакала.
До кімнати з півгодини ніхто не входив. Гасова лампа відкидала нерівні відблиски по речах: вони танцювали на печі, зіскакували з припічка на ліжко, а тоді на лаву, уздовж вузького прямокутника вікна, пробігали далі й падали з розбігу на Ліду. Їй полегшало, дівчинка сиділа, закутана пуховою ковдрою, і дивилася, як мати складає харчі в пожовтілу радянську газету. Саша поспішала, тому склала їжу абияк, у нерівний згорток. Поквапилась укласти дівчат і сама опустилася на лежак, пригасивши вогник. Перед носом крутився запах Петра, здавалося, що гострий присмак поту проник у всі пори її шкіри, заглибився в нутрощі. Тут двері тихо зарипіли — увійшов дівер. Побачив згорток на столі, підійшов, узяв. На якусь мить завмер. Шура вчепилася поглядом у його постать, очікуючи якнайгіршого. Вона пожалкувала, що нічого важкого не було поруч, хотіла простягнути руку до печі, але злякалась, зупинилась. Фігура закам’яніла. Здавалося, ніби той, хто стояв, про щось замислився. Подекуди він рухав рукою, пересував тіло, неначе заводна іграшка, і знову завмирав. Кожен шурхіт змушував Шуру здригатися. Її жіноче нутро тремтіло, мов кущі шипшини на вітру. З вуст знову зірвалися церковнослов’янські, біблійні слова.
В одну мить Петро обернувся, зробив кілька кроків до жінки, нахилився до її обличчя. Ніздрі заповнив ядучий запах, проник у мозок, роз’їв усі думки. Жінка обімліла. Обличчя дівера зітнулося зі шкірою Саші, колюча щетина легенько притулилася до її щоки, порухавшись нагору й униз. Запахло цибулею й вареною картоплею.
— Скажеш Федоту — приб’ю, — спокійно промовив Петро, різко підвівся, схопив згорток та попрямував до виходу.
Він вискочив з хати й широко та шпарко покрокував до середини села. Морозна ніч обдала його крижаним вітром. Гострі голочки хуртовини вчепилися в розпашіле лице. Старший Шевченко наступав на хрустку кірку снігу, витискаючи валянками грубі сліди. Злість кипіла в серці, мов казан із водою на печі. Глибоко вдихаючи холодне повітря, він потім гучно видихав, немов прагнув остудити нутро. Петро був лютий на всіх у цьому світі. На Федота, що не хоче спокійно жити при новій владі й лізе в амбіцію. На нові порядки, до яких треба пристосовуватися. Звідки це звіряче почуття самозбереження? Які гвинтики крутяться в голові людини, зрушуючи весь механізм виживання, невпинно розкручуючи зубчасті колеса у свідомості та будуючи плани з порятунку? Не думав він про такі тонкі матерії. Слухався інстинктів, мов звір, брав слід, тікав від мисливців. І зараз Шевченко йшов до свого брата, ніс згорток їжі, а сам весь час думав, яким буде завтрашній день. У голові його крутилися комуністичні гасла, перед очима — обличчя Саші. Руки все ще відчували м’якість жіночих грудей. Йому кортіло жінку, а ще більше — не втрапити в немилість до чекістів. Усе змішалося. Думки блукали, кидаючись по кутах розуму.
— Ти… куди? — раптом покликав його нетверезий голос.
Петро озирнувся — біля дороги стояв голова. Він хитався, як лист на вітру. Іноді голосно цмокав, незадоволено плював, а тоді намагався йти, але ноги його ледве рухалися.
— А, це ти. У справах, до Уляни, по трави. Племінниця захворіла, — відповів Шевченко.
— За… зах… захво… ріла… іла, — нарешті повторив голова.
Петро про себе всміхнувся: «Іла, дістала тебе іла». Але вигляду не показав, що його співрозмовник здається йому кумедним і огидним.
— Давно тут стоїш? — спитав він.
— Хто? — майже миттєво відповів голова.
Шевченко знову про себе всміхнувся: «Тупий як колода, звідки ви лізете?» Але голосно промовив інше:
— Додому час, давно дружина чекає, певно.
— Чия дружина? — із абсолютно серйозним, але почервонілим обличчям продовжив п’яний.
І цього не пропустив співрозмовник. У голові проплинуло, мов хмара: «Та-а-ак, від такого мужа лишилась хіба калюжа».
— Твоя, голово. Твоя, — пояснив Петро.
— А-а-а, — багатозначно протягнув голова, вкладаючи у своє довге «а» стільки п’яних сенсів, що вимовляти їх можна було аж до ранку.
— Добре, я пішов, — відрізав Шевченко, второпавши, що нетверезий голова здатен лише на короткі звуки.