Нестор вистрибнув на двір, хотів був бігти світ за очі, але тут зіткнувся з Мачулою. Він повільно проходив мимо, його пом’яте обличчя мало ознаки найміцнішого похмілля. Комуніст похитувався, озирався навсібіч, неначе намагався зрозуміти, де він знаходиться.
— Е-е-е, — промекав він.
— Ти… Як… Що трапилось? — спитав Нестор.
— Де? — п’яно відповів питанням на питання Мачула.
— Чому мою хату пограбовано? Хто це зробив? — продовжив Нестор.
— Ким? — знову тупо повторив представник влади.
— Хто це зробив? — закричав Нестор.
Тут Мачула на мить прийшов до тями; він нарешті роздивився розгніване обличчя свого співбесідники, а тоді всміхнувся.
— А! То ти про свою хату?! Голова наказав. Аби ти пельку стулив, — відповів комуніст. Він знову роздивився колгоспника, плюнув — невдало, так що білий згусток слини лишився висіти на губі; лайнувся, витерся рукавом і побрів далі. А Нестор лишився стояти серед вулиці з відкритим ротом.
Момент убивства він пам’ятав неясно. Наче ось він стояв із сокирою, а потім раз! — його обдало кров’ю, жертва повалилася, а нападник помчався по вкритому снігом городу. Тепер він ховався за сараєм і міркував, як бути. Потім обернувся, обійшов споруду та вийшов з іншого боку до Федотової хати. Це була задня частина його двора, звідки відкривався прохід на город, притулу на краю ділянки й праворуч — нужник.
У засідці Нестор пробув біля години. Він змерз, постукував ногою об ногу, тер долоні. Йому хотілося лише одного — сказати, що він не хотів цього. Розум потьмарився, нічого в нього не лишилося. Просто лягай і помирай. Принижений, голодний, загнаний… Хіба слова не для того, аби їх говорити? Найголовніше бажання людини — бути почутою. Тільки так можна принаймні якось полегшити душу.
Тут із хати хтось вийшов; з’явилася чоловіча фігура. Нестор придивився: Федот! Він пірнув уперед, пригинаючись, як під обстрілом. Коли до цілі лишилось із десяток аршинів, Шевченко зник у нужнику. Довелося ще трошки почекати, поки висока фігура не з’явилася знову.
— Федоте! Федоте! — гукнув свого приятеля Нестор.
Той озирнувся, побачив сусіда, що нахилився аж до землі.
— Ти чого тут? Що трапилось? — здивувався Шевченко.
— Така оказія. Він усе в мене забрав. Я не втримався.
— Ти розумієш, що тебе шукають?
— Так, так. Я розумію… Просто… не зміг… Я не бажав…
— Це вже нічого не міняє. Вони зараз нишпорять скрізь. Кажуть, міліціонерів із міста прислали з собакою.
— Еге, усе моє життя, як в собаки, то мене псина швидко знайде.
— Хоронитися тобі треба. У лісі. Там, де мисливські халабуди.
— Ага, я хотів із тобою перемовитись. Треба тікати.
— Ех, що ж воно таке відбувається…
— Що, Федоте? А те, що ми в темряві та до темряви йдемо.
— Як у дупі.
— А-а, так, у сраці! Єдине, що й залишилося, — чекати, коли пронесе.
— Ну, Несторе! Ти в своєму дусі.
— Ага, а в чиєму ж?
— Слухай, ну, давай. Посидиш у мене на сараї, а ввечері підеш до лісу. Так, диви, і не впіймають.
— Так я… Не подумай, що я…
— Так, так. Пішли, тільки тихо.
Двоє повільно пішли через двір. Федот уважно роздивлявся, намагався, аби їх не помітили. Коли вони вже підійшли до сараю, Шевченко почув ззаду знайоме сопіння. Обернувся — брат.
— Ти чого це тут? — сказав той і махнув у бік Нестора.
— Нічого. А шо?
— Навіщо ти сюди його привів?
— Та ні навіщо. Нехай побуде до вечора та й іде.
— Ти розумієш, що він убивця?
— Петре, шо ти причепився. Так, розумію. Йому тепер розплачуватися.
— От як був ти бовдуром замріяним, так і лишився, Федоте.
— Ти знову починаєш?
— Знову здорову. То ти знову кличеш біду в хату.
— Нічого я не кличу. Треба допомогти чоловікові й відпустити його з Богом. Нехай сам тепер виживає.
— Добре, а навіщо ти ведеш його до нас?
— Та тому… тому… тому що голова сука ще та. І влада твоя радянська — саме гадство. Довела людей.
— Ти послухав би себе. Убивцю виправдовуєш.
— Не виправдовую. Але й не видам.
— Це ми подивимось, як не видаси.
Петро зробив два кроки й схопив щуплого Нестора за рукав кожуха та майже потарабанив його по снігу. Як не дивно, той майже не рипався. Дався покірно, мов ягня. Пересуваючи повільно ноги, Нестор наче не розумів, що відбувається. Іззовні могло здатися, що він спить на ходу, а величезний чолов’яга в кожусі веде його, аби вкласти в ліжко. Нестор здався. Пара зробила ще кілька кроків, як тут Федот стрибнув і опинився біля брата, схопивши сусіда за другий рукав.