— Нехай він іде куди хоче.
— Цього не буде. Він убивця.
— Я сказав, відпусти.
— Або що?
— Я…
У цю мить пролунав далекий рев автомобіля. Таке траплялось лише в одному випадку — коли до них приїжджали з району. А зараз напевно приїжджі розшукували Нестора. Сам об’єкт перший зрозумів що до чого. Він різко смикнувся й побіг на город. Петро попрямував за ним, роблячи широкі стрибки. Утікач виявився напрочуд спритним. Він рушив до тину, перестрибнув його, побіг, подекуди провалюючись у черговій ямі, що причаїлася під снігом, але одразу вискакував, мов олень. Зараз головне врятуватися! Якщо пробігти трошки ліворуч, можна підвестися на великий горб, а там, диви, і до лісу близенько. Федот поспішив за ним. Трійця фігур темніла на білому снігу.
Нестор не озирався. Важкий кожух заважав йому, ноги плутались у полах. Шапка сповзала. Він спітнів, а холодне повітря облизувало його шерехатим язиком. Утікач біг, мов більше не існувало в світі ніякого шляху. Позаду Петро щось кричав. Збоку мерехтіли незнайомі обличчя. Ось залишилось ще зовсім трошки. Там, за горбом — нове життя. Треба лише відірватися від погоні. Знайти притулок. Загубитися в людському натовпі, осісти на новому місці. Дай Боже, минеться…
Тої ж миті Нестор побачив, як унизу, з іншого боку горба, спускається червоноармієць. А за ним другий і третій. Вони оточували втікача. Краєм ока Нестор вихопив сіру, наче миша, шинель бійця. Той підвів трьохлінійку, прикидаючи відстань між ними. Декілька людей вибігло з боку Шевченкового городу. Пастка скоро закриється.
Чолов’яга повернув у інший бік, намагаючись сховатися від пострілу. Він провалювався, підводився, знову провалювався. Червоноармійці вирішили дістатися ближче, тому трійця прямувала до нього. Тут один із них не витримав. Підняв гвинтівку, шукаючи ціль, притримував її, а тоді натиснув гачок. Вистріл громом накрив село, а потім повернувся луною. Миттю пізніше, коли звук розчинився, на біле покривало впав Петро. Правою рукою він тримався за бік, немов підклавши її під себе. Тіло втиснулося в сніг і здіймалося сірим горбком. Полунична кров розпливлася по тонкій перлинній шкірочці, утворивши нерівну овальну червону пляму.
Розділ 8
У житті заступника голови районної ради з ідеологічної роботи Івана Єгоровича Горового було багато слів. Іноді йому здавалося, що він повністю складений із фраз, речень, промов. І лише зрідка посеред звуку його голосу протискалися паузи. Ще рідше, ніж ці паузи траплялись, вони розтягувалися. Подекуди у хвилини. А тоді знову розривалися словами. Щоразу Горовий відтворював звуки, що несли в його уяві надзвичайний сенс. Правда, для багатьох його слухачів народжені ідеологом вирази не здавалися чимось дивовижним. Вони точно вже десь це чули, неодмінно якийсь суворий товариш у шкіряній куртці вже утовкмачував їм щось подібне. Але для Івана Єгоровича це не мало ніякого значення. Якщо є в світі доля, вона прирекла його вірити в прості, заяложені слова. Спеціаліст з ідеологічної роботи свято вірив також у те, що залишилось якихось пару років і людство заживе при комунізмі! Іноді йому здавалося, що цей світ — сон. Усі люди закуняли, поринули в жахливі сновидіння, що катують їх і не дають спокою. Ці кошмари складаються з гонитви за наживою, жадання багатства, прагнення стати вищим за інших. Так! Ми всі маємо бути рівними, але для цього треба створити умови. Партія та її Велика Справа стануть фундаментом для нового існування. Світлого та чистого, мов небеса. Рано чи пізно всі люди прокинуться й зрозуміють, у якому лайні вони жили. Але поки що треба працювати не зупиняючись. Наближати комунізм. Оце — найвища ціль. Заради неї він готовий був покласти життя.
Якщо чесно, треба визнати, що власне життя Горового йшло в досить одноманітний спосіб. Щоранку він прокидався від голосного брязкоту. Його кутова кімната знаходилася наприкінці коридору, якраз біля комунальної кухні. З самого рання в цьому вузькому, мов консервна банка, приміщенні сусіди заходилися смажити, різати, колотити. Приготування їжі у квартирі можна було назвати ритуалом. Причому він не вимагав якихось стійких правил чи то норм. Головне, аби на плиті щось шкварчало, диміло, сичало. До цього неодмінно додавалось скреготіння незадоволених заспаних голосів. Подекуди тональність їхня різко підіймалася, хтось висловлював посеред кухні чергові претензії до ближнього. Після подібних випадів неодмінно здійснювався удар у відповідь, який зазвичай супроводжувався гучним залізним дзвоном посуду, грюкотом кулака, хвилею матюків, що наростала. Усе це накривало мешканців кімнаток гулом та стогоном. Жіночі голоси у вузол зав’язувалися з чоловічими, затягуючись ще міцніше у сварі, а потім зненацька все стихало. Лише виразне шипіння киплячого чайника завжди було чути навіть здалека. Хто його ставив, той чайник? Нікому достеменно невідомо. Може, баба Нюра, що вставала вдосвіта. Вона довго вешталася темним коридором, де світила слабка жовтувата лампочка. Або Микола, що поспішав на завод, над яким височіла самотня труба, схожа на мінарет. Герої цієї п’єси були водночас невідомими й знаменитими. Для гостя, що випадково потрапив у цю квартиру, багато що здалося б сумбурним та хаотичним, але місцеві давно знали й глибоко розуміли тутешні порядки. Кожного ранку одне й те саме — смаження, лайка, шипіння чайника.