Цього дня Іван Єгорович прокинувся з важкою головою. Він лежав на маленькій тахті праворуч від єдиного вікна в кімнатці. Поруч, відвернувшись до стіни, спала дружина. Її темне волосся спадало на білизну, мов плащ. Струнка, худорлява, жінка трошки підігнула ноги в позі ембріона, а маленькою долонькою вхопила подушку за пом’ятий кут. Вона спала, іноді здригаючись і трошки повертаючись. Кілька хвилин Горовий спостерігав за дружиною. Йому вона раптом здалася якоюсь незнайомою розбещеною дівкою, яку він підчепив напідпитку в ріденькому міському парку, засадженому тополями. Начебто він провів із нею ніч, нестримно мацав її сороміцькі частини, а вона викручувалась, голосним зойком визначаючи свою пристрасть. Але нічого такого не відбувалося в Івановому житті ніколи. Його дружина Варвара поверталася додому пізно. Партія бажала, аби її члени віддавали свої життя безкоштовно, заради великого майбутнього, і Варвара кожен свій день присвячувала роботі. З них двох вона перша увійшла в партію, більш ніж десять років назад. Створювала осередки, формувала виконком. Згодом працювала з комсомольцями, ходила по школах. Одного разу на партзборах поруч із нею опинився Іван. Він уважно слухав кожного оратора і навіть робив примітки олівцем у нотатнику. У той день Горовий провів Варвару додому, обговорюючи по дорозі критику Готської програми. Вони йшли вечірнім містом, вогка осінь розкидала скрізь відмерле листя, мов прокламації з літака. Правда, на відміну від паперу листя встигло добряче пожовкнути, деінде тріснути, відкрити хвилясті жилки. Варвара була в легкому синьому пальті, її старенький капелюшок просто та водночас вишукано покривав голову. Вона говорила стисло, іноді куточки тонких блідих вуст підіймались догори в ледь помітній усмішці. Кожне сказане нею слово відтиснулося в пам’яті Івана, як їхні сліди в густому осінньому бруді. Він зрозумів, що ця жінка може бути товаришем на життєвому шляху. Так і сталося. Уже п’ятий рік щоранку він чув сопіння цього товариша, відчував легкий запах, що надходив від неї під час особливих днів…
Гуркіт на кухні не стихав. Шипіння чайника було особливо істеричним, глухий стук по столу підсилював постріли матюків і шаркання ніг. Горовий ліг на спину та потер щоку. Нині важливий день, приїжджають партійці з Харкова, проведуть нараду, а тоді вирушать в інші райони. Треба зустріти їх якомога раніше, а перед тим зібрати людей, роздати завдання. Цілий день він зобов’язаний ходити з ними, пояснювати, доповідати. Оце «зобов’язаний» намагалося вповзти в його свідомість, підвести на ноги. Але вперше за багато років Іван не поспішав. Він прислухався до того, що відбувалося на кухні, зрідка переводячи увагу на дружину. Галас не вщухав, а в голові роєм кружляли дивні думки. Зненацька йому закортіло, аби вона обернулася до нього, доторкнулася до його чоловічого органу, попестила його, мов дворова дівка. Щоб це відбулося просто зараз, цієї ж миті! Горовий опустив руку, погладив жіночий зад, злегка стискаючи його м’якість.
— А-а-а, — сонно протягнула його дружина. Тоді замовкла й ще більше скрутилась. Іван задихав, знизу все зарухалося, він відчув, як плоть напружилася, розтягнула труси. Чоловік ще раз опустив долоню на м’які частини дружини.
— Що сталося? Товариші вже прибули? — Вона підвела голову, розчухране зі сну волосся закривало обличчя.
— Хто? Ні, — протягнув Іван та, засоромившись, підвів руку. Кілька митей він роздивлявся Варвару. Та лягла на подушку, пробурмотівши, що вже зараз устає. Потім трошки підвелась і з подивом глянула на чоловіка.
Цілий день Горовий думав про те, що відбулося вранці. Партійні товариші вимагали звітів, зустрічалися з міськими активістами, роз’яснювали політику партії, закликали до відповідальності. Знімали, назначали, лишали. Усе це крутилося навколо Івана, мов кадри німого фільму. Він підтакував, наполягав, погрожував. Але йому здавалося, що насправді він стоїть десь поруч, іззовні тіла. Ось він кружляє в повітрі, наче сніг, летить на потоках вітру. «Напевно, старію», — подумав Горовий і навіть хитнув головою, аби відігнати недоречні думки. Дівка, гола дупа, груди випинають… — усе це обдавало його струмом та збивало з ніг. Він упіймав на собі осудливий погляд старшого товариша, мовляв, що ж це ви, Іване Єгоровичу, у хмарах літаєте? Насупився та прийшов до тями.