— Ти хто? — одразу звернувся він до Івана.
— Я? — чомусь здивувався той. — Жилець.
— Ясен-красен, не перехожий. Хто ти? — повторив офіцер.
— Замголови районної ради з ідеологічної роботи, — відповів Горовий.
— Хто? Тут? — обвів приміщення очима здивований енкаведешник.
— Та-а-а-к, — розсіяно протягнув Іван.
— Ну! А! Ладно, — рубонув офіцер та кивнув у бік світла.
Звідти у відповідь почулося шерхотіння і з’явилася постать Сидора Сергійовича. Це був не молодий уже чолов’яга з оклецькуватими вусами, худим обличчям та кудлатою шевелюрою. Іван за все життя в комунальній бачив його близько хіба пару разів. Сидір служив у невеличкій конторці, ні в чому підозрілому помічений не був. І тут на тобі, виводять під супроводом! Горовий подивився на нього, наче хотів сказати кілька слів, але втримався, промовчав. А сусід опустив погляд і пішов у бік першого офіцера. Той недобре посміхнувся та попрямував уперед, до виходу з квартири. Процесія повільно рушила геть.
Іван зробив кілька кроків на бліде освітлення кімнати, яке текло в коридор. Йому кортіло щось-таки сказати. Може, напутню пораду, мовляв, будь чоловіком, Сидоре. Хоча яке тут у біса напуття! Його вели звісно куди — до органів. А звідти мало хто повертався… Що вже казати, ніхто не повернувся з тих, кого він знав.
Раптом Івану зробилося зле. Занудило, закрутило в животі, наче кишки зав’язалися у вузол. Хто такий той Сидір? А що, як він буржуйський шпигун? Ба навіть гірше — шкідник? Ні, де там! А може, й так — дідько його зна… І все ж таки не схожий він ані на першого, ані на другого. Такі роздуми проносились у голові Горового струмом, стікали окремими думками крапля за краплею.
У цю мить вхідні двері розчинилися. Офіцер зробив крок до під’їзду, а другий енкаведешник призупинився, аби роздивитись по боках. Вони виходили. І тут відбулося дещо неймовірне.
— Головне — виживи! — зненацька випалив Іван.
Чому він так сказав саме в цю мить? Горовий довго потім не міг собі цього пояснити. Слова самі собою злетіли з його вуст, поєднались у фразу та прострелили імлу. Цей вигук настільки раптово заполонив собою коридор, що Сидір обернувся. Здавалося, увесь свій недовгий шлях від кімнати до виходу він чекав на диво. Аби голос із неба пролунав, мов грім. Скоротив його гетсиманські страждання. Відповів на його невимовлені благання. Зійшов із небесного престолу й урятував свого безвинного сина. Усередині зібралося так багато очікування, що несподіваний вигук Горового раптом сповнив його вірою в порятунок.
Миттєво Сидір злегка присів, опустив руку й із низького замаху вдарив офіцера, що стояв наприкінці процесії. Енкаведешник відлетів, упав у темряву, забрязкав чимось залізним, гучним, дзвінким. Чолов’яга кинувся назад, у бік Івана. Кілька метрів — і він опинився поруч із сусідом, причому так близько, що Горовий почув важке дихання. А той ухопив Івана за плече і на одному видиху проревів:
— Врятуй!
На письмі це всього лише шість літер. Два склади. Три приголосні, два голосні, йот… Губне «в» родилося на початку слова й продовжило себе в довгому «у» наприкінці, майже проковтнувши «й». В-р-я-т-у-й. Яким чином люди знаходять сенс у окремих звуках? Чому один із них має таке значення, а другий — інше? Хто першим визначив той стан слова, що є зараз?
— Врятуй! — повторив Сидір, з благанням дивлячись на Івана.
Тут на голову втікача звалився міцний удар іззаду. Щось металеве та важке опустилося йому просто на тім’ячко. Сидір миттєво осів, обм’як, опустився просто на сусіда. Голова його опинилася трошки нижче за підборіддя Горового. Густе волосся вкрилося червоною рідиною. Тіло ще сильніше просіло, голова подалася вперед. Колишній утікач опускався на ватних ногах, волоссям обтираючи блідо-синю заношену майку Горового. Той спробував притримати тіло, незграбно повів рукою, зачепив волосся. Але непритомний Сидір падав дедалі нижче, поки не ліг, мов механічна лялька, у якої скінчився завод. Над ним стояла людина в майці, а на тьмяній синюватій тканині червонів слід, схожий на бризки розчавленого томата.