Офіцер хазяйновито схопив пораненого за ноги й потяг до виходу. Другий підхопив жертву за ноги, і вони понесли арештованого, мов напівпорожній мішок. Усе це загалом зайняло секунд десять. Якби хтось потім спитав Горового, мовляв, розкажи про кожну секунду, то він би розповів чітко про кожну мить. А поки Іван дивився, як Сидорове тіло злегка колотиться, мов гойдалка на вітру. Так тривало недовго. Двері гримнули, прикрасивши коридор тупим стуком.
Стук був такий сильний, що легкий пил закружляв зі стелі, спускаючись у потоці світла, як сотні мікроскопічних парашутистів. Усі мешканці комунальної напевно чули, що відбувалося в коридорі. Чоботи. Вихід Сидора. Благання про порятунок. Утеча та грім. Ніхто не виглянув. Неначе квартира вимерла. Тепер ці живі мерці перебували у своїх ліжках, боялися навіть ворухнутись! А посеред коридору знаходився Іван.
Він зовсім утратив відчуття часу. Скільки він стирчав під променем чужого світла? П’ять, десять, двадцять хвилин… а може, лише секундочку? Він так ніколи й не згадав. Лише в одну мить, оговтавшись, зробив сильний ривок, побіг до туалету, розкрив широким рухом руки двері, увімкнув світло, опустився над покритим іржею, наче проказою, рукомийником. Відкрив кран. Вода періщила міцним струменем. Краплі розлітались у всі боки. Горовий нахилився, намагаючись змити кров із зіпсованої майки. Вона потемніла від води. Червоне розплилося нерівним візерунком, змішалося зі смердючим людським потом. Ще води! Треба все змити. Кров на синій тканині перетворилася на фіолетову пляму трупного відтінку.
Горовому стало зовсім зле. Його нудило й усередині горла зібрався жмут. Десь у глибині голови крутився погляд Сидора. Очі, що просили, благали, мов у дворової собаки, наче в голодного пса при смерті. Так може дивитися тільки приречений і покинутий. Іван затремтів, застогнав. Надокучлива постать не щезала, мов справді матеріалізувалася перед ним. Ті самі очі, що благають… Ні! Ні! Ні! Це лише сон. І Сидір спить. Усі позасинали. Такого жаху в реальному житті бути не може. А якщо й відбувається, це тому, що те збіговисько розуміє тільки сильну руку. Лише вхопивши за шкуру, його можна привести до блискучого комунізму. Там уже не треба буде робити нічого подібного. Усі прокинуться. Відчують себе вільними. Так! І всі докори совісті щезнуть, ніхто не згадає минуле. Як же ці спогади його мучать! Люди, люди, люди приходять до нього у видіннях, говорять дивні слова й шепочуть, шепочуть. Варто лише поглянути на їхні обличчя — і застигаєш. Ці трупи з перекривленими, висунутими очима. Гниючими ротами. Мерзенним смородом. Покошлаченим волоссям у землі. Коли ж це все минеться? Коли ніхто більше не буде до нього навідуватись? Скоріше б ці часи настали! Заступник з ідеологічної роботи завмер. Він так хотів, аби ніхто його не терзав. Не тривожив…
— Це просто паразити. Так треба. Партія все знає. Це зайві люди у світі комунізму, вони заважають. Їх треба прибрати. Вони паразити, — у брудному рукомийнику без кінця шепотів, умовляв себе Іван Єгорович Горовий.
Його голос опустився до шипіння. Високі ноти видавлювали «па», а згодом більш чіткі «зи». Решта звуків тонула в нескладній течії голосу. Ця течія в певний момент ставала гучнішою за потік холодної води, що вилітала з крану. Але він цього вже не помічав. Стояв один у маленькому приміщенні. Трохи зігнувшись, застиг, мов поламане бурею дерево. Нарешті він замовк, затих, але не міг зрушити з місця. Майже закляк. І лише одне видавало в ньому живу людину — його руки гарячково трусилися.
Розділ 9
— Тримай його! Аби не видерся, паскуда. Міцніше затягни, я кажу, міцніше! — двоє чоловіків вовтузилися з третім, якого вони зв’язали та посадили на лаву.
— А як вирветься? Що робить? — спитав один із них.
— Як, як… Тобі б тільки гундіти! — відгукнувся перший. У цей момент зв’язаний заворушився. З його рота стирчала скручена ганчірка. Він витріщив очі на своїх катів, мов перелякана дитина. А ті все переймались полоненим, затягували вузли мотузки.
— Ну, тепер точно кінець. Пов’яжуть тебе, Миколо, кхе-кхе, — продовжив перший.
— Ти майстер лякати! Та чорт зі мною. Де наша не пропадала, — завершив свою роботу підручний і нарешті розігнувся. Тоді уважно подивився на жертву, прижмурився і видав:
— Так тобі і треба, комуняка!
Тут до кімнати ввійшов четвертий. Його похмуре огрядне обличчя застигло, наче маска абсолютного невдоволення. Здавалося, його дратували і морозний день, і суха завірюха, що істерично билася в маленькі вікна, і темрява хати, і те, що двоє довго панькаються, а час тане снігом на його кожусі. Він розумів, що діяти треба негайно.