— Треба їм сказати, щоб залишили нас у спокої, — утрутився Нестор.
— Але як? Як, — загомоніли голоси.
— Сказати, щоб відмінили цю колективізацію. А ми будемо працювати. Нам що, аби хліб був та сонечко вставало кожен день, — сказав Нестор.
— Правильно-правильно, — чоловіки хитали головами.
Тут роздався хрускіт і гучний стук. Нестор ухопився за сокиру, а інші відскочили від дверей. Вони боялися. Страх — то найнеконтрольованіше в людині. Він як дикий звір — подекуди гаркне, проявить себе. І селяни боялися. Більша частина з них — неосвічені, народжені в цьому селі й приречені в цьому селі померти. Окіл життя в їхньому випадку був надзвичайно малий. Стук повторився, буквально за мить двері відчинились і на порозі постав Федот.
— Степановичу, чорт ти кучерявий! Ходиш тут, ми мало не всралися, — з якоюсь дитячою радістю оголосив лайливий.
— Он як. Зустріли б сусіда залпами, — усміхнувся Федот.
— Заходь, заходь. Шо там у селі? — одразу спитав його Нестор.
— Ну, шо. Гриця розстріляли. Жінки кажуть, що він вийшов із будинку та почав балакати, мовляв, те й се. Вони почали його бити, вибіг другий. Здається, це Дмитро-Блоха був. Він спершу захищався, але де там — обох до стінки і стратили. Потім почали нишпорити по хатах, шукати бунтівників. Зле, хлопці, зле, — доповів Шевченко.
Тут він підвів руку й поставив мішок на стіл — звідти потягнуло салом, в’яленим м’ясом і ледь помітним ароматом тютюну. Вони ще довго бесідували, сперечалися та намагалися домовитись, що робити. Один кричав — треба всім здатися, усіх не розстріляють. Другий — що треба тікати в сусідні села. Третій — стукав тесаком із широким лезом по столу й погрожував усім червоноармійцям перерізати горлянки. Але все ж більша частина схилялась до того, аби повернутися в село.
— Там жінки, діти. Ну шо, на очах у дітей шо вони нам зроблять? — питав молодий білявий чолов’яга. Звали його Гаврило. Він дійсно був чимось схожий на архангела — прозорі очі, чиста шкіра. І не скажеш, що колгоспник.
— Зробимо так. Хтось піде, збере жінок та малих, а тоді й ми підтягнемося. І що, ці червоні будуть стріляти по родинах? — наводив він аргументи.
— Після, після, — махав головою Нестор.
— Чого це «після»? Ти он голову вбив і тепер усіх підбиваєш на бунт! — обурився Гаврило.
— Ти ще молодий, як той цуцик, щоб мені вказувати. Тебе шо той голова, пестив та гладив? Я бачив, як він знущався над Ганкою, жінкою твоєю, — пішов у наступ Нестор.
— Ах ти, козел! Старий йолоп! Ти на дружину мою намовляєш? — підвівся молодий і спробував дотягнутися до Нестора.
— А ну заспокоїлись усі! Гавриле, сядь! Сядь, я сказав. Тут і так справи кепські, а ви битися зібралися. Несторе, пішли вийдемо, охолонь, — сказав Шевченко й витяг сусіда з-за столу.
Вони потопали до виходу, вибралися з хати. Нестор закурив. У руках у нього була невеличка сокира, яку зручно носити за поясом. Селянин постукував сокиркою по товстим стовбурам сосен, а у відповідь лунав глухий дерев’яний стогін. Кілька хвилин сусіди мовчали.
— Та його правда — я більш не жилець, — нарешті сказав Нестор.
— Припини. Ще все можна владнати.
— Що владнати? Ти шо вважаєш, що це голова чи район винний?
— Ну, хтось же ж винний.
— Я теж так думав. Вважав, шо то голова, падлюка, знущається з мене. А потім зрозумів — це все Сталін. Він з’їхав із глузду. Бажає всіх погубити.
— Та ні. Він такий самий цар, як Миколайчик. Нашо йому? Живе в своїй Москві та не моргає.
— А я тобі кажу! Він збожеволів.
— Та ні.
— Шо «та ні»? Вони всі бояться його, як вогню. Він створив усе це, він причина всього…
Договорити вони не встигли. Нестор прижмурився, поглянув на темний ліс. Йому здалося, що тіні рухаються. У хащі ледь можна було роздивитися обриси дерев та рідкі прогалини, далі ж починався густий ліс, через який пройти було дуже важко. Тобто підібратись до мисливських хатинок можна було лише з одного боку, з галявини. Бліде місячне сяйво падало на замети, перетворюючи їх на срібні. Сніг іскрився ледь помітними блискітками. Прозоре повітря забезпечувало видимість на тридцять аршинів, тому будь-який рух можна було помітити. Чорні постаті з’являлися й пропадали вдалині.
— Щось там не так, — сказав Нестор.
— Де?
— Там. Ти постій тут, а я гляну.
Він попрямував уперед, лишаючи глибокі сліди. Легкий хрускіт супроводжував його. Федот лишився біля дерева, поглядаючи на сусіда.
Нестор просувався. Підвів руку з сокирою. Його серце недоладно стукало, мов град по даху. Дійсно, він знав, що зворотного шляху не буде. Попереднє життя потонуло, мов поранений птах в озері. Не лишилося нічого. Хто він — убивця? Втікач? Сошка на землі… Хіба хтось у цьому світі помітить його прихід або зникнення? Добре було б, аби хоч поховали по-людськи, бо можуть лишити вовкам на поживу. А, ну в біса! Яка різниця! Ну, помре він, хіба йому буде зле або добре? Не лишилося в ньому нічого свого. Усе забрала ця влада! Згинь-пропади!