Нестор навіть махнув сокиркою, немов перерубав пуповину минулого: нема більш нічого. Тому він сміливо пішов до галявини. Промерзла шкарлупа огидно хрумкала, розчавлена валянками. Десь зойкнув птах. Тріпотіли крила. Нестор нахилився, побіг до великої ялинки. Коли він діставсь до дерева, хмари, мов ковдрою, накрили місяць. Стало темно, хоч в око стрель.
— Шо за біс? — промовив Нестор. Після знову побачив місячний блиск і сяючий сніг на галявині. Було так гарно, наче хтось зробив вершковий десерт і прикрасив його блискучим порошком. Чолов’яга задивився. Він і не помічав цієї краси…
— Нема нікого, — прошепотів він і зробив крок у бік схованки.
Нестор упевнено пішов, коли позаду почувся шурхіт. Ледь він обернувся, у його голову полетів приклад. Удар збив селянина з ніг, він повалився мішком на землю. Упав на спину та інстинктивно виставив руку перед собою. Саме в неї й увійшов штик гвинтівки червоноармійця. Нестор завив. Його гучний голос розлетівся навкруги. Тої ж миті боєць витяг штик і вдруге встромив його в тіло жертви. Продавлюючи щосили, червоноармієць проштрикнув Нестора наскрізь. Чоловік застогнав.
Федот, що пильнував сусіда, стрепенувся. У двох десятках аршинів від нього чути було метушню та крик. Він розвернувся та побіг. Кілька хвилин — і от заповітна стежка, що вела до дверей халабуди. Ще кілька кроків — відчинити двері, забігти всередину…
— Хлопці! Нестора вбили! Солдати! Ідуть сюди!
Федот закричав, схопившись за поламане косовище. Здійнявся галас. Хтось кинувся гасити пічку, вилив туди казан води. Піднялася пара. Приміщення заповнилося білуватим туманом. Товариство вивалилося назовні, групами по кілька людей лишаючи халабуду. Хтось кинувся бігти далі, у густий ліс. Деякі впали в сніг, намагаючись сховатися. Кілька чоловіків стояли біля кута споруди й вдивлялись у бік галявини. Попереду пливли тіні, пересуваючись від дерева до дерева. Повстанців помітили.
— Це кінець, — сказав крайній.
Тут позаду нього виступив ще один. У густій темряві не можна було роздивитися, хто то є. Лише імлистий силует, неясні обриси. Раптом ці обриси заворушились, зарухались. Піднялись руки, у яких опинилась мисливська рушниця. «Ба-а-а-х!» — пролунав гучний постріл. Одна з тіней-червоноармійців похитнулася й упала. Зайнявся міцний галас, багато імлистих постатей відокремилось від дерев та побігло в бік халабуди. Наступ продовжився.
«А-а-а!» — почулося з різних флангів. Це «а-а-а!» злилося в один вигук, один звук, одне биття. Десятки тіней кинулися в атаку. Пролунав ще один постріл, тільки тепер уже з іншого боку. Потім третій. Четвертий. Ці постріли ніби вмикали якийсь механізм, що був прихований під білим килимом снігу. Десь крутилися гвинтики, один вал зрушував інший, шестірні чіплялися за зубчики — і механізм працював. Мов у дитячій грі, після пострілу одна з селянських фігур падала, валячись у крижану масу. Селяни гинули.
Червоноармійці, провалюючись у сніг, наступали на останній притулок колгоспних бунтівників. Там стояло п’ять чи шість чоловіків — хіба порахуєш їх у розпалі битви. Вони притулились до стіни, іноді виглядаючи з-за кута халабуди, і тепер знали, що на них чекає.
— Усе! Кінець, братчики! — кричав кудлатий Борис середніх літ. Його пишна шевелюра стирчала з потертого кроликового капелюха.
— Сука! Сука! Сука! — верещав лайливець.
— Тільки не так, — промовив Федот.
Серце билось настільки швидко, що не можна було порахувати удари. Розпалені адреналіном, схвильовані смертями та пораненнями, приголомшені тим, що відбувалося, купка селян притискались один до одного, чекаючи на свою загибель. «Ба-а-х, ба-а-ах», — знову гримнули постріли.
— Якщо побігти назад, вони всіх перестріляють. Треба вперед! — закричав Федот.
— Як? Ти зовсім збожеволів? — пролунав крик у відповідь.
— Вони заходять з усіх боків, сильно розтягнулися. Ми можемо прорватися лише з одного боку, — проторохтів Федот.
— Це самогубство!
— І сидіти тут — теж самогубство! Лише один шанс!
Думати не було часу. Чоловіки приготувалися, у кожного в руках було щось із селянського інвентаря: уламок коси, сокира, серп. Хтось підібрав залізяку та лом.