— Це фронт, Іване Єгоричу. Передова. Там зіткнулися інтереси радянської держави й куркулів. Стійте на смерть! Партія на вас покладається, — сказав перед виходом Микитин й уп’явся своїми вузенькими очиськами в обличчя Горового. Голова райкому хотів знати, чи виконають його наказ.
Іван згадував розмову з керівництвом і мимоволі посмикував плечем. Так, він усе розумів. Його вирішили використати в ролі тарана, аби зруйнувати це буржуазне кубло. Ну що ж — нехай так і буде!
Тут машину знов повело, водій натиснув на гальма, Іван подався вперед. Ще мить — і автомобіль завмер.
— Приїхали! — радісно сповістив водій і стукнув по керму.
Горовий вийшов, гримнув дверцятами, поставив валізу в сніг. «А! Пам’ятаю це село!» — подумав він. Тут заможних аж надто! Ідеолог потупотів на одному місці й пішов у колишній будинок пана-мироїда. Там біля входу зібралися червоноармійці. Вештались люди в цивільному. Туди й сюди водили селян, ті йшли з засмученими обличчями, перелякано дивлячись навкруги. Якась стара верещала, тримаючи невеличку білу курку під пахвою й увесь час тикаючи цією куркою в молоденького бійця. Той відводив рукою переляканого птаха й намагався щось довести старій. Жінка врешті розродилася голосною лайкою й знову заходилась тикати куркою в бійцеве обличчя. Десь здалеку пролунав галас, крики. Згодом — постріл. Усе стихло. Знову пролунав постріл.
«Оце мене лиха година занесла», — подумав Іван. Він зайшов до будівлі, де його зустрів вусатий чекіст, що нахилився понад якимось документами.
— Товаришу! Можна? — спитав Горовий. — Я з району. Микитин прислав.
— О, нарешті! Добре, добре. Сідайте, товаришу, — зрадів чекіст.
Усе було не дуже. Двоє бійців загинули в зіткненнях із селянами. Троє було поранено. Із десяток місцевих — убито. Селюки тепер ходять люті, готові на все. Треба всіх давити, до стінки поставити через одного, але керівництво не дозволяє. Кажуть, хай спершу здадуть зерно, бо потім не знайдемо. Ось і товариша прислали, аби зайнявсь саме зборами.
— Ех-ех. Дивіться, у нас тут гамірно, — махнув чекіст головою на подвір’я. Звідти лунали крики божевільної старої.
— Помітно, помітно. Але нічого, доводилося працювати й не в таких умовах, — бадьоро відрапортував Горовий.
— Направду? Ну й добре, добре, товаришу. Треба вас десь розмістити тимчасово. Тут уже місця нема, бійців розквартировано. Де ж би вас… О, точно! Василина Олександрівна!
Місцева комсомолка, активістка. Живе в колишній хаті Костиненка. Його рік тому розкуркулили. Там будиночок великий. Знайдеться і вам місце, — обнадійливо сказав чекіст.
Він викликав підлеглого, наказав йому проводити товариша до хати виселеного куркуля. Горовий уважно все розглянув. Напевно, це була особиста кімната колишнього пана. Зліва ще видно рештки кремових шпалер у квіти. А смугасту бежеву шафу з темними вставками, вочевидь, принесли з якогось іншого приміщення. Посередині стоїть стіл тьмяного сіро-мідного кольору, на ньому — лампа під абажуром, склянка, на великій тарілці — недоїдений шматок хліба, смажене м’ясо, квашені огірок та помідор. Усе перемішалося, уляглося шарами, переплуталося у своєму призначенні.
«Як у країні, усе злилося в одне. А колись же це може змінитися», — зауважив про себе Горовий і пішов за супроводжуючим.
Надворі лютував мороз. Здавалося, що всіх посадили до холодильної камери, змусили побудувати там кволі халупи та жити у вічній хуртовині. На вулиці увесь час траплялись погано вдягнені селяни. Вони озиралися на міських незнайомців, на їхні щільно застібнуті мишачого кольору пальта, на зухвало натягнені кепки, на начищені аж до блиску чоботи. Іноді Горовий зустрічав жінок, що зазвичай ходили парами. Вони підозріло дивилися на комуністів, поправляли на голові хустки та пхекали. Шлях вів через пустир. Там колись стояли хати заможних селян, але за часів революції чеченці спалили їх разом із мешканцями: ті відмовилися нагодувати непрошених гостей. Обгорілі кістки цих хат височіли на білому тлі недоїденою підгорілою стравою. Ось як треба чинити з бунтівниками! Кавказці розуміються на покараннях: лише сильною рукою можна видавити цю дурню з голови. Подивитися на цих холопів, так можна подумати, що Земля крутиться навколо їхніх персон. До біса! Усі мають підпорядковуватися радянській владі. Усі!