Із такими грізними намірами Горовий вирушив до свого тимчасового помешкання. За чверть години вони підійшли до розкішної хати. Над вікнами виднілися майстерно вирізьблені візерунки: пишні рослини, кучерява трава. Дах був викладений добротною черепицею, на відміну від більшості інших хат у селі. Біднота-бо стелила нагору солому, а хто трохи багатший — вибудовував дах із дерев’яних брусків. Цей же будинок здавався палацом посеред халуп. Горовий підійшов до широкого ґанку під великим залізним навісом. Обстукав сніг і рушив за своїм провідником усередину.
Їх зустріла темрява.
— От трясця твоїй матері! Куди ж тепер пхатися? — заволав підручний ідеолога. Він спробував був розвернутися, відкрити двері, аби висвітлити коридор, аж раптом на підлогу м’ятою білою хусткою впало світло.
— Дмитре, це ти? Що треба?
— Я. Привів до тебе пожильця, Василино. Темінь у тебе, як у цигана в сраці.
Перша кімната виявилася вітальнею. Більшу частину меблів винесли сусіди, залишилися пара крісел і великий сріблястий диван. Тканина стерлася, подекуди виглядала темна основа дивана, але в цілому виглядав він ще цілком пристойно. Квадратні, по три аршини, вікна впускали так багато денного світла, що в приміщенні було не темніше, ніж на вулиці. Дивно! Поки Горовий озирався навсібіч, господиня пішла до сусідньої кімнати, що мала вихід на кухню. Там щось кипіло, і вона пішла подивитися. Дмитро відразу занудьгував, глянув на Івана Єгоровича, засопів і пішов геть. Коли Василина повернулась, то застала тільки товариша, що самотньо стояв у великому, безглуздому пальті, стискаючи картуза в руках.
— Товаришу, ви надовго до нас?
— Поки не знаю. Треба навести лад, лихоманить тут добряче.
— Це тимчасово.
— Просто комуністична ідея ще не вкоренилася в головах колгоспників. Мабуть, Маркса тут не читали.
— Де там! Вони і газети ледь читають.
Василина усміхнулася, оголила низку рівних зубів. Це була щільно збита сільська дівка. Дешева ситцева сукня облягала її тіло, виділяючи пишні форми. Важкі груди, широкі стегна… Вона заходилася прибирати в кімнаті, рухаючи сідницями й плавно переміщаючись з одного кута в інший. Раптово Горовий зрозумів, що не може відвести від неї погляд. Жінка поводила задом, а він уп’явся в її плоть, відчувши в паху збудження. Йому стало соромно, що він дивиться на чужу жінку й не може відірвати очей. Ой, яка вона гарна! Тваринне бажання все сильніше захоплювало його, відносило кудись в іншу реальність. Таке бувало, коли він лежав у ліжку зі своєю дружиною й думав про якусь розпусну бабу. Небачена хіть полонила його! Він затремтів, затріпотів.
Василина прибралась, попросила поки сідати, мовляв, вона зараз повернеться. Горовий слухняно сів на диван, зітхнув.
«Чорт забирай… Треба тримати себе в руках! Баба як баба, що на неї дивитися? Мені потрібно тримати себе в руках!..» — як молитву повторював він. Комуніст постукав по м’якоті дивана, помацав тканину.
«Може, і не треба нічого? Ось так де-небудь оселитися, полюбити когось? Може, завести дітей? Може?..» — думав і думав він. До голови пхалися незвичні ідеї. Здавалося, що його підмінили, він зараз і не він насправді. Десь у свідомості виринули майже забуті мрії.
— Іване Єгоровичу, ходімо, покажу вам вашу кімнату, — Василина повернула його на землю.
— Так-так, — розгублено пробурмотів Горовий.
Вони пройшли коридором, повернули ліворуч: там виявилося дві спальні.
— Ось тут я з чоловіком. А тут ви будете жити, — сказала вона.
— З чоловіком?
— Та так! Він прийде ввечері, познайомлю.
— Он як…
— Ми місяць як одружені.
— Ага, ага… — неуважно промовив Горовий і ввійшов до себе в кімнату.
В обід він повернувся на вулицю, бадьоро попрямував у бік колишньої панської хати. Там повинні були зібратися місцеві комуністи. Червоноармійці вештались селом, кількох селян заарештували, а інші притихли. Тут би треба нічого не робити, дати згаснути невдоволенню, але ні — партія вирішила, що зерно повинні здати все і всі. Про це і мав розповісти зараз Горовий, присвятити доповідь Великій Справі.
Морозний вітер гладив його по обличчю. Свіжість і сільська тиша звільнили голову Івана від поганих думок. Що це взагалі за маячня? Жінкою чужою він захопився. Це ж не в його правилах відволікатися на всіляку побутову дурницю! Це — надлишки і пережитки Старого світу, а він будує Новий.