— От я бовдур! Трохи порожнім не захопився! — голосно сказав сам до себе Горовий і навіть усміхнувся.
Він подивився на хати, пройшовся вулицями й урешті опинився біля великої будівлі колишнього панського дому. Перед входом уже юрмилися люди, ходили озброєні солдати. Деякі курили, двоє стояли й витріщалися на порожні обози, які стояли неподалік. Двадцятип’ятитисячники, що приїхали з міста, м’ялися біля хвіртки. Іван швидко пробіг по приступках і ввійшов у хату.
Цілий день вони сперечалися, лаялися, матюкалися. Коли Горовий оголосив план по збору зерна, комсомольці й активісти загули, мовляв, куди стільки. Селяни злі, як дворові пси. Трохи їх зачепи, починають бунтувати. А тут потрібно кожен день ходити по дворах і вишукувати зерно в засіках.
— Це неможливо! — кричав волохатий чоловік, представник комітету бідноти, старий Варфоломій. Він бурчав, що, крім витрачених нервів, нічого не вийде з цього діла.
— Куди його збирати? Сраку надеруть, вона і так у мене худа, — шкірився Варфоломій.
— Партія не просто дає вказівки, а спрямовує нас, — гучно повідомив Горовий.
Він підвищив голос. Його слова звучали, як хвилі, що б’ються об причал. У кімнатці дядьки принишкли, потупивши погляди. Іван карбував кожне слово, дивився в очі, суворо стукав кулаком. Ці люди повинні нарешті втовкмачити у свою голову, що саме вони з кожним днем наближають комунізм. Незабаром нове суспільство, у якому не буде слабких й ідеологічно неправильних громадян, розквітне, наче весняне поле. Але це поле потрібно обробити, засіяти й викорчувати бур’яни. Зараз він саме цим і займається.
— Світ зміниться. Назавжди, тому що тільки чисті зможуть успадкувати землю, вони зможуть жити в країні, де буде переможений капіталізм і всілякий непотріб! — репетував Горовий до переляканих комсомольців.
З кожною новою фразою або зверненням він підіймався кудись угору. Зазвичай його так підбадьорювали власні промови, що він ніби пурхав над натовпом. І зараз він гримів, говорив, погрожував. Так тривало близько півгодини. Більше ніхто в приміщенні і не писнув. Стомлений Горовий продовжував говорити про успіхи молодої соціалістичної держави й про те, як важливо боротися з класовими ворогами. Ідеолог раптом зрозумів, що щасливий тут, саме тут, підносячись над цими людьми й говорячи про майбутнє! Йому на мить здалося, що все це марення з Василиною — лише тимчасове потьмарення. Наче ті постаті мертвих, які приходять до нього іноді вночі. Підозра, що він нездоровий, лякала його… Іноді привиди не змовкали до ранку! То були мерці з перекривленими обличчями. Вони наполягали, що це саме Іван винен у їхній смерті. Йому хотілося прогнати привидів, але ті опиралися, то наближаючись, то віддаляючись. Горовий страшенно боявся, що божеволіє. Про привидів не казав навіть своїй дружині. А тут ще й баба! Усі ці жахи збивали його з пантелику, заважали тверезо міркувати.
Але тепер, сьогодні, стоячи перед сільськими активістами, комсомольцями, він відкинув геть лячні роздуми. Він — комуніст! Його життя — це боротьба. Заради великої мети він піде на неможливе. Якщо потрібно, випалить вогнем і знищить до кореня все село. Бо принесення в жертву однієї тисячі допоможе запалити світове полум’я комунізму! Горовий височів над натовпом. У душі посвітлішало, а розум протверезів.
Збори закінчилися пізно ввечері. Утомлені чоловіки йшли додому, а на ранок було вирішено пройтися по дворах, зібрати для початку кілька сотень пудів зерна. Активісти розбилися на групи по четверо. До кожної з них було вирішено приставити двох червоноармійців. Село розбили на сектори. День обіцяв бути напруженим.
Горового супроводили до хати, він ішов із місцевими з комітету бідноти. Здебільшого це були спритні людиська, не дуже працьовиті, які зараз усвідомили, що можна поправити своє матеріальне становище. Вони першими вдиралися в будинки розкуркулених, тягли звідти речі та одяг. На зборах завжди були найгаласливішими, а як ішлося про класові відмінності, викривали заможних і «підкуркульників». Коли Іван Єгорович з’явився в селі, Варфоломій зрозумів, що це не покійний голова, розмазня й безхребетний. Ні, Горовий не такий! Іноді в його погляді було щось страшне, подвійне.
— Немов живе в ньому біс. Чорт його забирай! — шепотів Варфоломій своєму товаришеві по комітету.
Горового відразу почали поважати й боятися. І ось тепер біднота проводжала нового призначенця з району, намагаючись утертися до нього в довіру.
Коли Іван потрапив додому, то густий морок уже накрив собою окіл. На дворі було темно, лише світилися бічні вікна в залі. Він зайшов у хату. Зустрів комуніста імлистий коридор. Удалині мерехтіло світло. Намацавши стінку, ідеолог попрямував до нього. Ще трохи — і він увійшов у кімнату. Там на дивані лежав якийсь чолов’яга. Його худе обличчя прорізали дві лінії, що виділяли вилиці. Чоловік мав коротко пострижене волосся, довгий ніс. Він підклав руки під голову й спав, іноді сопів, як безпритульний пес, здригався, ворушив ногою. Це, певно, чоловік Василини, зміркував Горовий. «Дивний тип», — подумав він.