— Знову-здорову! Ти, Сашко, занадто вже перелякана.
— Тю, а як мені не лякатися? Я з першого дня, як живу з тобою, перелякана.
— Чого?
— Того! Шо твориться в селі… Розстріляли п’ятнадцять чоловік. П’ятнадцять! Устинова, Клименка, Горбатенка… Ох, Боже ж ти мій! Усіх не перелічиш!
— Знаю, жінко. Знаю.
— Як це ти ще, чорт волохатий, не потрапив у цю банду. Мабуть, є Боженька на небі, чує мій стогін.
— Ти, Сашко, хоча б при дітях рота замикала. Якщо і є Боженька, то він закрився від нас у найглухішому куті. Байдуже йому до нас! Здихаємо ми тут потрошку, а потім ще й пектися у вогні будемо.
— Тіпун тобі на язик! Здиха він! Ти подивись на себе — телепень, здоровий, дебелий. Так, диви, і бика завалиш.
— Дурна ти баба, я ж у переносному значенні.
— Переносний ти наш! Хто тебе переносив, га?
Федот зиркнув на дружину, що вперла руки в боки, хотів був відповісти, та махнув рукою. Що з неї взяти? Серце жіноче, як віск — трохи натиснеш, уже ямка. І душа Саші вся в ямах, одна глибше іншої. Ось і тривожиться. Федот не сердився на неї. Бурчав та лаяв, але швидко відходив. Зненацька він запримітив її очі. Ось як буває: живеш поруч десять років, розмовляєш, торкаєшся тіла, цілуєш у вуста, дивишся в обличчя, а очей не помічаєш. А вони налилися зеленуватим кольором, укрилися трав’яним килимом, засвітилися смарагдовим світлом. Ох, які же в неї очі! Чисті, глибокі! Саша дивилася на чоловіка, дивилася уважно, а той невідривно роздивлявся зіниці, милувався.
— Гаразд, мамо. Не переживай. Усе буде добре, — сказав він і несподівано встав у повний зріст перед дружиною та легенько погладив її по руці. Вона сторопіла від такого жесту, присунулася до нього й ткнулася в груди; відчула міцний чоловічий запах. Так тривало кілька секунд, і раптом її прорвало. Вона заридала на плечі в чоловіка, застогнала, як поранена ягничка. Шевченко розгубився: дружина плакала, немов річка розкрила греблю. Скільки вона тримала це в собі! Скільки болю, переживань, смутку! Так багато, що робилось моторошно!
Вони ще довго стояли в сінях — здоровенний і незграбний чолов’яга, одягнений у сірий старомодний каптан, штани й валянки, та мініатюрна жінка в легкій синій сукні. Її волосся було акуратно зібране. Ніс розчервонівся, рожеві плями вкрили обличчя. Вона плакала, а він стояв і дивився на неї сумно й трепетно.
В обід Федот уже мчав на санках. Жвавий пирхав, сопів, шумів. На соломі лежав блідий Петро. Чорний кожух тільки підкреслював білизну братового обличчя. Коли вони зустрілися й Федот повів його до «екіпажу», то примітив, як старший Шевченко змарнів, постарів.
— Треба їсти більше, — порадив Федот.
— Подивлюсь, як тебе продірявлять, шо ти будеш їсти, — охав Петро, коли вони спускалися по сходах двоповерхової лікарні.
— Заживе, як на собаці. Шевченки, вони живучі, — помітив Федот.
— Авжеж, аби ноги не протягнути, а так — живучі, — зазначив Петро.
Так вони йшли до санок, перекидаючись короткими фразами. Федот розповів про повстання, про смерть Нестора. Петро насупився ще більше, але промовчав — мабуть, їх колишній сусід сидів скалкою в його серці. Та й що говорити? Петро звинувачував цього старого у своєму пораненні, але при Федоті не поспішав казати.
Вони рушили. Дорога була довга, а стежку занесло суворою слобожанською хуртовиною. У цих краях вітру є де розгулятися! Приплюснуті, невисокі пагорби давали сніговим вихорам достатньо місця і для розбігу, і для широкого польоту. Щоразу Жвавий торував нову стежку, невдоволено й голосно видихаючи на бігу.
— Я хочу сказати тобі, Федоте… — почав Петро. Брат, який тримав віжки, обернувся, мовляв, слухаю тебе! Морозний вітер огортав щоки червоним оксамитом, у степу було тихо, кожне слово чути мало не за версту.
— Ти все-таки подумай, що ось борешся з радянською владою, а дарма, — сказав Петро.
— О, наша пісня гарна. Ти знову за своє? Не борюся я, на шо вона мені потрібна, — грубувато сказав Федот.
— Зате ти їй потрібен! Розумієш, на таких, як ти, вони і будують свій комунізм, — продовжував Петро.
— Який комунізм? Маячня це все.
— Може, і маячня. Але тільки не відчепляться вони від таких, як ти. Зрозумієш ти це нарешті чи ні?
— Ні або так… Яка різниця, Петрику? Хто я такий? Та ніхто. Малий та низький. Не рвуся я в хащі їхні, нехай зі своїм соціалізмом пропадуть пропадом…
— Вони пропадуть, але тільки з тобою разом, Федоте. Скорися й виживеш!
Тут молодший Шевченко різко потягнув на себе віжки. Жвавий загальмував, невдоволено хрустячи снігом.