— Так! Давай з’ясуємо раз і назавжди! Я сам, мені ніхто не потрібен, ні партія, ні бісові ледарі з зірочками на папері. Вони обдирають мене, як липку…
— Та припини ти! Важко йти проти рожна. Ти сам знаєш. Змирися, запишись у колгосп, і по справі!
— Як ти смієш…
Договорити Федот не встиг. З темної діброви до санок наблизилося двоє чоловіків. Один плюгавий, невеличкий на зріст, одягнений у бувалий чорний кожух, а другий — вищий, у старому сірому драповому пальті. Старий темний і кучерявий комір цього пальта одразу кидався в очі порівняно з новенькою попелястою вушанкою.
— Хлопці, закурити не буде? Бо заклякли вже тут, жодної душі навколо, а палити кортить, аж вуха сохнуть, — звернувся плюгавий до Федота.
— Ага, — відповів Шевченко й передав незнайомцю цигарки.
Той прикрився від вітру, зашарудів сірниками, закурив.
— Ну, нам треба їхати, хлопці, — сказав Федот і легко смикнув поводи. Жвавий слухняно зробив два кроки, але високий схопив коня за вузду, зупинив.
— Чекай-чекай, — проговорив плюгавий.
— Чого ти?! — обурився Шевченко.
— Підвези нас до перехрестя, ноги відвалюються, — попросив незнайомець і усміхнувся, показуючи на ліву ногу, взуту в кирзовий чобіт.
— Тю, у чоботах! Ти б ще в постолах тут прогулювався, — засміявся Федот.
— Ось така доля-долечка наша, — лагідно відповів плюгавий.
— Давайте, так скоріше, а то я ось пораненого везу, поспішаю, — пояснив Федот.
Два чоловіки забралися на полози, Жвавий знехотя зрушив із місця санки, напружуючись, пришвидшив крок. Петро спідлоба поглядав на незнайомих: ті, звісивши ноги з рами, зачіпали сніг.
— Так а звідки ви, хлопці? — подав голос високий.
— З району, забрав брата з лікарні, везу додому, — відповів Федот.
— А шо з ним? — поцікавився плюгавий.
— Зайву дірку в боці зробив, — віджартувався Шевченко.
— Он як. Так він не ходить?
— Ходить, але тільки повзком, — спробував знову пожартувати Федот.
— Ясно-ясно, — кивнув плюгавий і раптом замовк.
Жвавий тягнув санки, димчастий пар вилітав із його ніздрів, хрускіт і гуркіт прим’ятого снігового серпанку розлітався від копит.
— Давай стій! — зненацька закричав плюгавий.
Федот інстинктивно потягнув за ремені, кінь застопорився.
— Ах ти, чорт маломірний! Ти чого репетуєш?! — Шевченко повернувся до плюгавого й побачив дуло револьвера.
— Того й репетую. Злізай із санок! — наказав незнайомець.
— Як це злізай? — щиро здивувався Федот.
— От ти йолоп сільський. Санки й кінь твої нам потрібні, — сказав плюгавий і звів курок.
— Ага, — підтвердив високий і дістав з пазухи обріз. — Ми, цей, як його, екс-про-прі-іруєм.
Він задоволено зашипів і навів зброю на Петра. Приголомшений таким ходом подій, Федот не знав, що й відповісти. У ту ж мить плюгавий наказав йому спішитися, а високий перевів обріз упритул на брата.
— Забирай свого немічного. А то другу дірку зробимо йому, кхе-кхе, — посміхнувся високий і показав беззубий рот.
— Хлопці, та що ви? — спробував тільки сказати Федот, але тут маленький грабіжник спрямував дуло в замет і натиснув спусковий гачок. Барабан миттєво прокрутився, пролунало характерне клацання, яке змішалося з приголомшуючим пострілом.
— Не змушуй тебе кінчати, брати гріх на душу, — суворо сказав плюгавий.
Петро дивився на брата й думав, що той зараз полізе в бійку. Як би погано не було їм, але потрібно зупинити родича.
— Федоте, віддай, шо вони хочуть, цілі будемо, — попросив він.
— Щоб я якимось покидькам… — плюгавий обірвав його на півслові, чітко втрапивши рукояткою в підборіддя. Кільце для ременя в широкому русі розрізало шкіру обличчя, удар збив із ніг. Шевченко впав, а два негідники підскочили й почали бити ногами.
— А-а-а! — Він намагався встати, але тут сильний удар коліном перекинув молодшого Шевченка навзнак.
Його били так сильно, що часом Федот піднімав руку, показуючи що, мовляв, годі! — але чолов’яги ще дужче накидалися на нього. Здавалось, що кістки тріщать, ламається скелет, одне стегно немов розкололося. Усі відчуття перетворилися на суцільний біль. Плоть посилала больові сигнали в мозок, наче корабель, що терпить лихо. Федот страшно мукав. Так тривало й тривало, але, коли стало зрозуміло, що він не підніметься, грабіжники скинули Петра в сніг і помчали далеко за горби. Федот лежав. Потім трохи підвівся, спльовуючи кров’ю на білосніжне покривало. Праворуч від нього вмостився Петро, його обличчя перекривилося: біль пронизав тіло, падіння припало на рану.