— Ах ти ж, сука! Кляті пройди! — лаявся Федот. Він матюкався, кричав, стукав по снігу. Його кулак провалився в живіт м’якого замету, залишаючи чорні круглі дірки. Шевченко ніяк не міг заспокоїтися.
Червоний горошок, розсипаний на снігу, привносив яскраві фарби в сіро-білу зиму. Шевченко торкнувся підборіддя — руки забарвилися в той самий вишневий колір, кров струмувала з розсіченої рани.
— Що ж це за оказія? Усе на мене сиплеться, як на проклятого, — обурювався Федот. Він підвівся й поплентався до брата, оглянув його й сів поруч на сніг у заглибині, продавленій санками. Їхніми санками!
— Як же ж так, Петре? — звернувся він до брата.
— Я не знаю, не знаю, — протягнув той і замовк. Хуртовина посилювалася. Вітер кидався на пограбованих із розгону, покриваючи їх із головою, занурюючи в крижану снігову кашу. Їх замітало.
— Так і померти можна, треба йти, — сказав Федот.
— Я не можу, — болісно промовив Петро.
— Ми так помремо! Замерзнемо.
— Може, так і треба, Федоте?
— Здохнути на дорозі, як пес? Нізащо!
— Жартую-жартую. Знаю я тебе, упертого.
— Ото ж бо й воно. Зараз скумекаю, шо робити.
— Давай, кумекай. Бо моя кумекалка геть не працює.
Два брата сиділи на дорозі під лютневою хуртовиною. У низькому сіро-ватному небі пролетіла чорною крапкою ворона. Брудні хмари наполегливо пливли з одного боку небес в інший.
— Жвавого шкода, такий був кінь! Розумний, усе розумів, навіть більше, ніж людина, — сумно сказав Федот.
— Це так. Люди зараз гірші за звірів, — раптом погодився Петро.
— Так а шо ж ти з цими тварюками вась-вась?
— Я не можу інакше. Хочеш, як батько, показувати свою вперту вдачу? Так і загнешся скоро.
— Це вже не має ніякого значення.
Федот замовк. Нічого не хотілося. Хоч правда лежи тут і помирай. Немов усі соки хтось випив. Він висох.
— Як мені бути? Що говорити? Що робити, Петре? — зненацька промовив молодший Шевченко.
— Я ж тобі кажу, — пожвавився брат. — Припини вдавати з себе когось, стань, як усі. Забудь ці татові замашки: «я» та «я». Вступай у колгосп, пливи за течією. Ось побачиш, спокійніше буде.
— Може, і твоя правда… Я уже не знаю, як правильно.
— Правильно жити в тому часі, де ти живеш. Ось червоні хочуть побудувати свій комунізм — і думаєш, побудують? Дідька лисого! Але потрібно підтакувати їм, недоумкам.
— Що ж це за часи настали? І випало ж нам зараз жити.
— Часи не гірші й не кращі, ніж були. Ти тільки стань непримітним, і часи ці, як туман, пройдуть.
— Дивно це…
Вони знову замовкли. Морозний протяг обдував їх, укривав зимною рідиною. Федот глянув на брата.
— Гаразд, я спробую. Сашка от зрадіє, як скажу.
— Так-так. Вона давно бажала, щоб ти заспокоївся. А там, дивись, і посаду якусь собі виб’єш.
— Ага, худим колгоспним коровам хвости крутити.
Федот невесело посміхнувся. Петро глянув на брата. Його кучері, що стирчали з кролячої шапки, запорошило снігом, немов Федот посивів. Обличчя молодшого змарніло, зморщилося.
— Я піду в село. Попрошу когось, приїдемо на санках за тобою. Я швидко.
— Добре, добре.
Петро лежав на снігу, якнайщільніше загорнувшись. Федот пішов, іноді озираючись. Фігура брата темніла на цнотливо-білосніжному покрові. Чим далі Шевченко йшов, тим більш розпливчастою ставала темна пляма.
«Може, і правда краще так? Кому я що намагаюся довести? Бігаю, наче голодний вовк. Ось перестану бунтувати, і ця радянська влада не буде такою жорстокою. А що? Кому подобається, як йому перечать? Я постараюся, Сашо. Буду іншим», — думав він і нечутно давав клятви дружині.
Дорога була не близька. Федот ішов більше години, квапився. Сильний вітер збивав із ніг, білясте холодне борошно гасало по полю, дерева обліплювали снігові грудки. Починало темніти. «Швидше, швидше!» — підганяв він себе. Деколи припускав бігом, ухаючи важкими валянками. Ось уже пагорб — і там, у низині, село. Шевченко спустився вниз, обережно протоптуючи собі стежку. Ноги потопали в м’якій поверхні зими, провалювалися по коліна. Федот поспішав. Ось уже обозна вулиця, тут іти легше.
Ось там далеко його будинок… Тут Шевченкове серце тьохнуло. Він побачив далеко вози, незнайомих людей у чорних куртках. Вони швендяли туди-сюди. Швидше, швидше! Треба поспішати. Бігти, бігти! Дихання почало збиватися, пара валила з рота. Ну ще півсотні сажнів!
Коли Федот примчав до своєї хати, навколо крутилися комсомольці. Метушилися, витягаючи з сараю маленькі мішечки зерна, які напередодні Шевченко акуратно збирав по всьому дворі крупка за крупкою. Минулого разу, коли з нього вимагали здати норми зернових, комсомольці також тягали мішки, які порвались і обсипалися своїм золотим умістом. Він усе зібрав, упакував у коморі, а тепер і це забирають! Як же ж так, де це таке бачили!