Федот розлютився й підбіг до першого комсомольця, який ніс один із таких мішечків.
— Віддай, сука! Віддай! — Шевченко вирвав у нього мішок і забіг у двір.
— Стійте! Хто вам дозволив! У мене нічого немає! — нестямно заволав він.
Кілька двадцятип’ятитисячників зупинилися, але решта діловито нишпорила у дворі — шукали припаси.
— Падлюки! Стійте! — не вгамовувався Федот.
— Товаришу, чому кричите? — раптом почув він голос позаду себе. Озирнувся — дуже мармиза знайома. Хто б це міг бути?
— То чому ви кричите? — продовжував незнайомець.
— Хто сміє відбирати в мене останнє?
— Не ваше, а колективне. Тепер усе в країні спільне.
— Як це спільне?
— Та ось так. Усе належить партії.
Тут Федот почав пригадувати, де він бачив цього типа. Три тижні тому, у хаті-читальні, він говорив про майбутнє соціалізму, віщав про комунізм і загальний достаток.
— Іван Єгорич, я тебе згадав! — закричав Федот.
— Так, це я, — легко погодився Горовий.
— Що тобі треба?
— Ваше зерно, товаришу.
— Немає в мене нічого! Ні!
— Скільки б не говорили, що немає, а знаю, що є.
— Як ти смієш?!
— Смію, ще й як смію.
— Та я тебе…
Федот зробив крок у бік Горового, підняв руку, але той і оком не повів.
— Це ви даремно, товаришу. От як ви думаєте, де ваша дружина й діти? Молодшенька з ляльками?
Шевченка сторопів. Він хотів ударити комуніста, та так, щоб той відлетів за паркан. Добити його, стукати по його нахабному обличчю кулаками, роз’юшити губи ідеолога в кров. Хвиля ненависті накрила його. Федот миттю забув, про що вони говорили з Петром. Ще б пак — у нього не просто забирали зерно, але останні його залишки! Його прирікали на голод!
Дивлячись на очманілу фізію, Горовий розхрабрився.
— Я тебе, сволота куркульська, розчавлю, як клопа. Розмажу по землі, не залишу й сліду, — голос заступника голови з ідеологічної роботи набув залізних ноток.
— Я, я… — намагався сказати бодай щось Федот.
— Ти думаєш, що я такий, як ваш голова? Бачив я його — тюхтій тюхтієм. Новий лад таких не терпить. Тільки найдостойніший потрапить у комунізм.
— Але в мене сім’я…
— В усіх сім’ї. Багато чув я про тебе, Федоте Шевченко. Так от знай, ти тепер у моєму полі зору. Не вислизнеш, не будеш рипатися.
— Я ж нічого…
— Куркулі, як ти, — це зараза, хвороба на тілі суспільства. А знаєш, що з хворобою роблять? Лікують або вирізають гнійне місце.
— Але в мене нічого немає!
— Є, є. Я впевнений. Такі заможні, як ти, ховають мішок-другий про запас. А може, і більше.
— Нема!
— А ось ми зараз і перевіримо. А якщо ти хоч торкнешся когось пальцем, особисто втоплю твою дочку в ставку.
Горовий подивився на Федота, і якийсь зловісний відблиск майнув у його зіницях. Ніби там, за очними яблуками, був прихований хтось інший. Ця сутність сиділа в його супернику й іноді, здавалося, можна було відчути жахливий сморід, що долинав звідти до Шевченка. Навколо зовсім нічим не пахло, сухий лютневий вітер тут же забирав будь-який запах далеко за горби. Але десь у потойбічному світі страшна істота видавала мерзенний, спертий запах, концентрацію всього смороду Всесвіту.
Федота занудило. Він трохи зігнувся, подивився на Горового й відійшов убік. Той поблажливо хмикнув, мовляв, не таким уже й упертим виявився цей Шевченко. Комсомольці й біднота товклися на подвір’ї двору, розбирали в сараї стіни, роздивлялися під стелею й у підлозі, але нічого не знаходили. Вони зібрали якийсь скарб, кілька мішків, чомусь узяли пару лопат, нову косу та серпа.
Іван Єгорович діловито ходив по будівлях. Заглядав у кожний куточок, але нічого цінного не знайшов. Навіть зерна він набрав лише три пуди. Це дуже мало, адже шевченків двір десятий за рахунком, пудів же вони нашкрябали всього двадцять. У сто разів менше, ніж потрібно за планом. Горовий насупився, стукав по стінці в коморі, ходив по колу — нічого. Страшна злість охопила його. Хвиля ненависті накрила, неначе шторм маленьке суденце. Він зненавидів це село, селюків, безпорадних міських комсомольців. Йому огидний був цей селянський душок — суміш гною, сіна, приглушений піт людських тіл. Іван Єгорович запалився яскравою, нелюдською, лютою ворожнечею. Усе навкруги в нього викликало глибоку огиду.