— Скоро, скоро, Іване Єгоровичу, зараз уже буде готове, — сказала вона.
— Так-так, — неуважно пробурмотів той і сів позаду жінки на табурет. Товстий, відгодований зад Василини миготів перед очима Горового. Він намагався відвернутися, але не мав на це сил. Комуніст не міг відвести погляд, адже тоді лізли думки набагато страшніші, убивчі. Що з ним відбувається? Як себе втихомирити? Як учинити?
— Нате вам поки чайку, а зараз і картопелька буде, — особливо м’яко сказала Василина.
— От спасибі, — приглушеним голосом відповів Іван.
— Я тільки ось наварила на двох. Скоро чоловік повернеться, сказав, що у справах поїхав, — дбайливо продовжила вона.
— У справах, у справах, — докладно повторив Горовий.
Жінка відійшла від столу, відкрила шафку й спробувала дістати з верхньої полиці глиняну баночку з приправами. Вона встала навшпиньки, її поділ задрався, оголивши м’ясисті білі стегна. Тут Іван підскочив, ухопив бабу й повернув до себе обличчям. Від несподіванки та зойкнула.
— Ляж зі мною, немає сил терпіти! — загарчав він.
— Як? Ти що?! Відпусти!
— Ні!
— Шо ти! Відпусти!
— Ти не комизься, гірше буде!
— Та як ти смієш!
Василина спробувала вирватися, але Горовий учепився в неї, не даючи й на сантиметр віддалитися.
— Здурів? Іди!
— Так, здурів. Ти мене з розуму звела.
— Господь із тобою, іроде! Я поскаржуся!
— Кому? Прошу одного, не опирайся, піддайся мені.
— Як ти?.. Що ти?.. Тварюка!
Вона розмахнулася, спробувала вдарити його невеликим глечиком, але Іван вчасно підняв руку й горщик розбився об лікоть. Дрібні шматочки попадали на підлогу.
— Ах ти, сука!
Він навідліг ударив Василину, та схопилася за щоку, похитнулася, утратила координацію. Цим скористався Іван — схопив її, розгорнув і повалив на підлогу. Розсунув руки, навис над нею.
— Відпусти! Гад, шо ти робиш?!
— Ти мене розпалила, сама винна. Ходиш тут, світиш задом!
— Коли я…
— Дивись, будеш пручатися, згною на Соловках.
— Прийди до тями…
— Я при тямі. Ще й як при тямі! Попереджаю — або віддайся, або здохни.
Останні слова Іван не сказав, а прогарчав. Крапельки слини бризнули на обличчя Василини. Вона зблідла, стиснулася. Страшний відблиск в очах Горового до первісного трепету злякав її. Жінка заціпеніла, ніби під поглядом удава. Зненацька їй стало так страшно, як буває, коли в сутінках бачиш диявола в контурі дерев. Ось же він, стоїть у чорній примарній повітряній піні, гойдається на вітру в нічному саду. Немає більш страшного видіння, ніж це. А тут — немов вона подивилась просто в зіниці сатани. На мить їй здалося, що ті зіниці звузилися до прямої смуги, по-котячи. Василина відчувала, наче пекельний сморід наповнив усю кухню. Утілення світового зла прийшло до неї. Вона запанікувала. Послабила руки, розтягнулася у весь зріст. Горовий побачив, як жінка піддалася. Розбурханий, він відпустив її долоню, доторкнувся до сукні, незграбно спробував розстебнути ґудзики, але йому не вдавалося. У люті він схопив край, смикнув його. Відлетіли ґудзики, задзвеніли по підлозі, закружляли й затихли. Іван із пристрастю закотив Василинину білизну, яка ледь утримувала налиті груди. Уп’явся в сосок, хапав жіночу плоть, навіть, здавалося, злегка гарчав. Він оголював свою жертву, торкаючись до сороміцьких місць і тремтячи від збудження. Коли він у неї увійшов, то булькання води в каструлі припинилося — вона википіла. Ще кілька хвилин — і по кухоньці поплив запах горілої картоплі. Аромат був спочатку навіть приємним, але після став важким. З часом він перетворився на справжній огидний сморід. Цей сморід кружляв над напівголим чоловіком, який порався з жінкою, що покірно відвернулася вбік. Її гарні блакитні очі зблякли, утратили колір. Замість світло-синього вони заповнилися чимось каламутним, на вигляд страхітливим. Утратили різкість, розпливлися під серпанком. Погляд жінки наповнив тваринний жах.
Розділ 14
Федот не міг заснути. У хаті вже зменшили яскравість гасової лампи, залишивши тліти маленьку червону пелюстку полум’я в скляній оболонці. Саша, стомлена хатньою роботою, заснула. Відвернувшись до стінки, вона тихо сопіла. Діти принишкли, теж занурилися в глибини сну. На іншому кінці будинку у своїй кімнаті спав Петро. Коли його кинули посеред поля, він, не дочекавшись допомоги, намагався йти по втоптаній дорозі, але марно — пройшов тридцять аршинів і впав знесиленим. Тільки пізно ввечері за ним приїхав брат. Поруч із ним на санях сидів сусід Микита, літній чолов’яга з непривабливим обличчям. Федот тримав у руках сокиру й боязко озирався навсібіч. Він марно шукав хоч якихось слідів Жвавого, але той, зведений грабіжниками, розчинився в сніговій кошлатій завірюсі. Немає більше коня! І санок! І багато чого вже немає. На Федотовому обличчі застигла маска жалю. Не себе він шкодував, а бідну тварину, яка зникла в чужих людей. Ех, як же ж так, Жвавий! Хто тебе погладить, приголубить? Із ким можна буде ще поговорити без докорів і стогонів? Ні з ким… Життя подробилося, як горіх під молотком. Так він зустрів брата — злий, пригнічений і з темним лезом сокири.