— Кого? Та ви, іроди, усе забрали! У мене нічого немає! — крикнув Федот.
— Ні? Перевіримо, — наказав Іван Єгорич.
І звелів піти в денник. Натовп розгорнулася, по кілька чоловік просочуючись у прохід, а останнім потік Горовий. Шевченко стояв і не знав, що робити. Його очі розширилися. Руки затрусилися. Злість і безсилля накрили одночасно. Він побіг слідом за комуністами. Сашка — за ним. Ті, що прийшли, уже заповнили денник. Запах Жвавого все ще було чути в приміщенні. Сухе пожовкле сіно височіло незайманою купою. Загородка пустувала.
— Так-так, — простягнув Горовий.
Відчинив двері й зайшов у загородку. Потоптався, стукнув лопатою, копнув кілька разів, поки залізне лезо не вперлося в дерев’яний настил.
— Зняти! — наказав він.
І кілька молодих хлопців тут же кинулися з ломиками, вибиваючи дошки, пробиваючи діру. Ще кілька хвилин — і в підлозі зачорнів невеликий отвір.
— А зараз ми подивимося, що там, — сказав Горовий, узяв заздалегідь приготовану гасову лампу, присів й опустив її вниз. Золотисте світло розпливлося на темному тлі, вириваючи з пітьми мішки з зерном.
— Усе дістати! — знову скомандував Горовий.
Федот намагався кинутися на нього, але тупий удар у голову ззаду збив його з ніг — червоноармієць, приготувавшись, чекав цього моменту й ударив щосили. Чоловіки навалилися на Шевченка, скрутили його. Сашка, що стояла позаду натовпу, закричала. Її пронизливий і дзвінкий крик пронісся селом. Дочки почули — і теж побігли на подвір’я. А цієї миті Федот лежав на брудній підлозі, усипаній шматками дощок, тонкими трісками, соломою, грудками землі, кінськими нечистотами. Його притиснули, задавили, утихомирили. Навколо тупцювало з десяток людей. Кілька вже почали витягувати зерно з криївки, крекчучи й постогнуючи. Щільно набиті пузаті мішки передавалися з рук у руки. Після їх уже тягли в приготований обоз, щоб відвезти у величезні комори, розташовані під містом. Туди приходило зерно з найближчих сіл — широким яєчно-жовтим потоком.
Спустошували хату за хатою. Село за селом. Область за областю. Усю Україну. У великих кремлівських кабінетах звіти про здобуте зерно щотижня лягали на стіл мордатого, вусатого грузина, який пихкав люлькою. Він із незворушним виглядом вичитував кожну цифру, кому, кожен пуд. Сотні тисяч пудів. Із них — 36 пудів зі схованки Шевченка. 12 мішків. Ще один пуд — у маленькій бочці. Але вусатий незворушний тип знати не знав, яка кого тут частка. Для нього це було сухою статистикою, завдяки якій він продасть зерно за кордон, отримає валюту, пустить її на велике будівництво заводів і залізниць. І тоді його влада буде міцнішою, хватка сильнішою, дихання спокійнішим. А заради цього не гріх принести в жертву пару-трійку мільйонів. СРСР — країна без горизонту, баби ще народять.
Так думав грузин, або ж просто байдуже втупився в листок — для Федота вже не було різниці. Його останні запаси забирають. Те, що він приховав, аби хоч трохи посіяти навесні, щоб потім узимку не здохнути від голоду. Він вдихав важкий сморід на підлозі й мовчав.
Горовий присів поруч із ним навпочіпки.
— Ось я вас, Шевченку, запримітив ще з першої зустрічі. Подумав, що куркуль. Кулак. Одноосібник. І моя була правда. Як бачите, — махнув він у бік схованки.
— Ти сука. Гнида, паскуда, — спробував вирватися Федот.
— А ось це абсолютно марно. Мене таким не пробити. Я вас, як клопів, давив і буду давити, — незворушно продовжував Горовий.
— А-а-а! — застогнав Шевченко.
Тут Сашка вирвалася з лещат чолов’яги, який її притримував, підскочила до Федота.
— Облиште його! Облиште!
На крик матері підбігли діти. Дівчатка плакали. Їхні тонкі темні сукні майоріли на морозному протязі. Волосся сплуталося, дитячі тільця тремтіли.
— Вгамуйте її, я сказав! — гримнув Горовий, не встаючи від Шевченка.
Потім опустився ще нижче, так, щоб можна було розгледіти обличчя селянина.
— Ти, мабуть, думаєш, звідки я знаю про твій схрон? — уїдливо запитав він.
Федот тупо мукав.
— А я тобі скажу — донька твоя, Ліда, розповіла. Усе начисто, — прорипів Іван Єгорич.
— Брешеш ти, мерзото! Брешеш! — подав голос Шевченко.
— Чому ж це я брешу, — солоденьким голоском простягнув Горовий. — Не брешу я тобі.
— Стерво! Ти падлюка! — заволав бранець.
— Так ось, — стримано продовжував Горовий. — У школі, за моєю вказівкою, діти писали твір. Учителька розповіла, що ми будуємо світле майбутнє й для цього не вистачає зерна. Щоб усі люди на землі були щасливими. А ось деякі дорослі цього не розуміють, але ви ж, діти, гарні й слухняні?