Іван Єгорич передражнив жіночий голос, промовив останні слова тонше й вище.
— «Чемні, слухняні!» — закричали діти й написали, де їхні батьки приховали зерно. Усього кілька слів. Але яких слів! Важливих, потрібних! До речі, ось, дивись. — Іван Єгорич поліз у кишеню й витяг зім’ятий паперовий аркуш. Він урочисто розгорнув його й прочитав голосно і виразно: — У деннику, у підлозі.
А потім зле й переможно подивився на Федота. Помахав папірцем біля його носа і обережно сховав у кишеню.
— Ось і все, дострибався, голубчику. Іменем радянської держави постановляю: сім’ю Шевченка розкуркулити, забрати все майно, а їх вислати з Української соціалістичної республіки на виправні роботи. Крапка! — із надривом прошепотів Горовий.
Федот хотів щось сказати, але подих перехопило, він зіщулився, зігнувся. Його немов паралізувало, скувало. Шевченко переривчасто вдихав, не в силах видихнути. Усе помутніло, розмилося, смазалося. Він краєм ока побачив Ліду. Її нечіткий образ раптом став різким і зрозумілим. Дівчинка притулилася до мами, від страху розкривши рота, учепилася за зелену кофту Саші. Донька дивилася на батька, погляд з’єднався з крапочками в батькових очах, немов вони виявилися прив’язаними. Дитина не могла поворухнутися, тремтіла, як сухий лист на лютневому вітру. Вона менше з усіх розуміла, яке страхіття їх чекає попереду.
Розділ 15
На збори — лише година. У дворі повно червоноармійців. Шкіряні куртки миготіли в своїй чорноті, як грішні янголи на білому лютневому снігу. Якісь вигуки, лайка, лайка… Обоз, навантажений зерном, яке жовтіло неприродною, запаленою плямою на тлі блідої зими. Мішки акуратно складено й розкладено на санях; вони готові вирушити в засіки батьківщини. Шевченко з ґанку дивився на своє добро, відібране в нього. Потрібно піти в сарай, зібрати інструменти, мотузки, кілки, цвяхи та іншу будівельну амуніцію. Він не знав, куди їх відправлять, але здогадувався, що можуть викинути просто посеред поля, і тоді виживання буде залежати від того, наскільки він зараз підготується. Після того, як Горовий оголосив вирок, раптово, за якихось кілька хвилин, холод і прозорість наповнили свідомість Федота. Він так довго боровся! Так відчайдушно опирався! Саме тому напруження виявилося надмірним — в один момент усе всередині обірвалося. Шевченко лежав на землі, приклавши голову до чорнозему й на якусь мить з’єднався з плоттю планети, неначе став із нею одним цілим. Спочатку йому хотілося придушити на місці Горового, потім — скочити, і нехай розстріляють при спробі до втечі. Але Сашка так дивилася, діти плакали, боялися. Хто їх захистить? Завтра замерзнуть десь у льодах, і пиши пропало. Ні вже. Вони виживуть. Він усе зробить, і чорт із ним, з цим селом! Усе одно нічого не залишилося. Пропади воно геть! Ненависть і злість тепер його доля. Тому Федот поплентався на ватяних ногах у сарай, а після — у комору.
Через годину до хати під’їхав Горовий у супроводі комуністів. Темною цівкою приїжджі потекли у двір, додавши пару чорних курток до інших шкірянок. У Горового сьогодні справ було безліч. Таких, як Шевченко, назбиралося з десяток селян. Усіх їх треба розкуркулити, а майно — розпродати. Зерно потекло в район, план можна виконати, тільки ще потрібно натиснути. Іван Єгорович зліз із санок, пройшов на подвір’я й став посеред двору з непокритою головою. Його волосся заплутав морозний вітер, який торкався чола й натирав червоним вуха. Горовий дивився на метушню, поглядав, як Шевченко складає речі на санки, приготовлені для нього: вузли, торби, валіза, пательня. «Навіщо тобі пательня, покидьок? Ти навіть не знаєш, куди тобі приготовано потрапити, а там пательня не знадобиться», — думав заступник із ідеологічної роботи. За цей час зовні зібралися селяни — нерівною масою, в похмурих кожухах, у пухових сіреньких хустках, шапки набакир. Вони дивилися й дивилися. І тоді Горовий раптом усвідомив, що він — переможець. Він вищий від цього наброду. Він — вищий! Усі ці людці не варті й одного його пальця, тому що майбутнє покірно схилилося, розпласталося перед Горовим. Перед посланцем партії. Такі думки приходили до його замерзлої голови. Ззаду миготів Шевченко, але підійти не смів — поруч із Іваном Єгоровичем постійно стояло двоє червоноармійців, готових знищити будь-кого. Тому Федот не наважувався. Сашка з кам’яним обличчям виносила одяг, вбирала дівчат і не знала, куди їй податися. Неминучість від’їзду настільки захопила сім’ю Шевченка, що вони покірно, автоматично збирали речі. Лише поранений Петро намагався поговорити з Мачулою, але його вже не слухали — усе одно, наказ розкуркулити скасувати ніхто не міг. Та й дивилися тепер на Петра з підозрою — під його носом брат ховав зерно, а значить, він теж сприяв ворогові народу.