— Що добре? — пролунав збоку скрипучий голос.
Від несподіванки Шевченко здригнувся, обернувся й побачив перед собою сухуватого старого з короткою білою бородою й сивим волоссям, яке стирчало з боків шапки-вушанки. Старий дивився на Федота й навіть, як здавалося в темряві, безгучно ворушив губами.
— Е-е-е, — потягнув Шевченко.
— Слова забув, мабуть? — прошепелявив дідуган.
— Та ні, — нарешті видавив із себе Федот.
— Так а що «було б добре»? — не вгавав дід.
Його зморшкувате обличчя гладив промінь світла, що проникав через двері. Висвітлював жовту старечу шкіру, глибокі канави зморшок, наче намальовані, надзвичайно сині очі. Ця картина вразила Федота. Дід їхав помирати в далекі краї, залишивши свій будинок, рідних, землю, до якої так часто торкався, коли орав у полі. І тепер він дивився на Шевченка уважно, немов той був його відображенням.
— Я, дідусю, кажу, що добре було б почати все спочатку, — відповів Федот.
— А-а-а, — у свою чергу простягнув старий. — Ну, це минеться.
— Що минеться? — поцікавився Федот.
— Бажання нового, ось що, — несподівано глибоко відповів дідуган.
— Як це? — дивувався Шевченко.
— А так! Людина кожного разу думає, що ось зараз усе зміниться. Та тіко воно зміниться, лише як людина змінить себе, — загнув старий.
— А ти закрутив, діду. Так що, уже й помріяти не можна? — спробував продовжити розмову Федот.
— Ех, синку, усі негаразди від мрій. Вони примушують людину заплющувати очі на те, що вона справді бачить, а звідси все лихо, — докладно зауважив старий.
Федот хотів посперечатися з ним, довести, що, тільки маючи бажання вирватися з замкнутого кола, можна перестати крутитися на одному колесі, але тут молодшенька Зоя запхинькала. Сашка прокинулася, запереймалася, спробувала заспокоїти доньку. Але та плакала, стогнала. Шевченко подивився на діда, кивнув головою, мовляв, ще договоримо, і почав пробиратися до своїх, минаючи тіла селян, що спали. Він дістався до свого кутка. Дружина гладила доньку по голівці, поправивши їй пухову хустку, що прикривала лоба.
— Що з нею? — спитав Федот.
— Не знаю, — схвильовано відповіла Сашка, тримаючи доньку за руку. Прокинулася Ліда, почав крутитися Петро.
— Пити, пити, — простягнула дитячим голоском Зоя.
— Дай їй попити, — сказав дружині Федот.
— Нема, ось не встигла я набрати. Солдатська фляга й глечик, але то все випили, — виправдовувалася Сашка.
— Пити, — знову пробурмотіла Зоя.
Федот глянув на неї, потім на Сашку. Та винувато опустила очі. Вона завжди намагалася догодити чоловікові. Буває, сперечається з ним, але всередині — покірна. Жіночу покірність можна порівняти з диханням: воно є, відбувається, але його часом не помічаєш. Так і Федот гиркав на дружину, лаяв її, указував, але вона, жінка, була відданою йому, з’єдналася з ним тілом і душею. Лагідність — це прояв сили, а не безсилля. Сашка приготувалася до того, що зараз чоловік почне її лаяти на чому світ стоїть: що вона не зауважила, не дбає про дітей, але раптом сталося неймовірне. Федот глянув на Олександру, нахилився й поцілував дружину в чоло. Таке траплялося всього пару раз у житті. У чоловіків ніжність не дуже різноманітна, але зараз Федот із такою м’якістю й теплотою доторкнувся до її шкіри, що Сашці захотілося теж заридати слідом за дочкою.
— Я вас образити не дам. Ви все, що в мене є. Зараз поміркую, — сказав він і пішов по вагону.
Тут поїзд різко зупинився, сіпнувся, завмер. Це була невідома нічна станція. Добре освітлена платформа. Снігові замети сусідили з почищеною стежкою. По ній вешталися солдати, якісь чоловіки, баби. Мабуть, підсаджували ще вигнанців. Шевченко притиснувся до дверної щілини. Подекуди серед снігів видно було бетонну плоть сірої естакади. Легкий вітер розносив дрібний порошок сніжного пилу.
Тут із залізним вереском двері розкрилася, хвиля світла обдала жовтими бризками усіх, хто лежав. Селяни заворушилися. Унизу стояло четверо осіб — пухкенька баба з трьома пакунками, низенький чоловік у кожусі та двоє діточок — хлопчиків років із п’ять-сім.
Їх підганяло троє червоноармійців. Чолов’яга допоміг бабі забратися до вагону, підштовхуючи її під товстий зад, а потім почав передавати їй нехитре майно, яке вона акуратно розкладала по підлозі. Федот висунув голову.
— Товаришу, товаришу, води не знайдеться у вас? Нам би окропу — донька просить, — заблагав він.
— Не годиться. Ти ворог народу, — несподівано грубо відрізав найстарший вусатий боєць.