— Та який я ворог, товаришу? Усе життя пахав, як та кобила, світу білого не бачив, — відповів Федот.
— Поговори мені, ворог. Знаю я вас, продався буржуям! — продовжив вусатий.
— Та я на очі не бачив жодного буржуя! Як же мені йому продатися? — намагався перевести в жарт Шевченко.
— Знаємо ми вас, гадів! — відрізав боєць.
— Гад не рогат, — знов пробував посміхнутися Федот. — Я нічого поганого не робив, тіко сіяв і косив. Осьо дивись, які руки.
Шевченко простягнув свої мозолясті, грубі долоні, у які в’ївся бруд.
— Легше там! Сиди й не висовуйся, — відреагував червоноармієць.
— Сім’я вся тут, хіба я їх залишу? Товаришу, допоможи нам, а? — благав Шевченко.
Чолов’яга з бабою все ще вовтузилися. Скидали якісь ганчірки, мішки, садили дітей.
— Петровичу! Петровичу! — раптом із платформи нестямно заволав хрипкий чоловічий голос.
Вусатий боєць, який і виявився цим самим Петровичем, озирнувся, вилаявся й побіг до того, хто кликав його. Біля вагона залишилися стояти двоє молодих червоноармійців, які допомагали чоловікові забратися у вагон.
— Хлопці, помилуйте нас. Донечка води просить, дайте хоча б снігу набрати. Або он — у каптьорці окропу. У мене жінка, брат поранений та двоє діточок. Помремо, засохнемо, — почав благати Федот.
Один із солдатів байдуже подивився на нього, хотів уже зачинити двері, але інший, чорненький із прищавим обличчям, зупинив його:
— Я сходжу з ним. Швидко все зробимо, — сказав він.
Другий хотів було заперечити, але потім байдуже знизав плечима, мовляв, раз ти такий добрий, то бери всю відповідальність на себе.
— Давай, дядьку. Тільки швидко, — махнув він Федоту.
Той на радощах мало не випав із вагону. Крикнув Сашці, та принесла стару флягу й невеликий глечик. Стрибнув і пішов швидким кроком за червоноармійцем.
— А що, дядьку, велике в тебе було господарство? — запитав боєць на ходу.
— Ой, велике, синку. Кінець поля інколи не видно, — розповів коротко Федот.
— А мене тато, коли я був малим, брав на ріллю. Земля чорна, розкрилася, уся в борознах. Такий запах стояв! Ах, як згадаю, не можу заспокоїтися, — несподівано сказав молодий солдат.
Шевченко здивувався одкровенню червоноармійця. Звідки він? Мабуть, із села, що так із пристрастю говорить про оранку.
— А ти… — хотів був уже запитати Федот, але солдат підійшов до невеличкої будівлі з яскравими жовтуватими вікнами й постукав. Правда, він тут же штовхнув ногою двері, і вони опинилися в низькій хатинці, де сиділи червоноармійці, залізничні робітники, якась бабуся поралася біля печі-буржуйки, готувала їжу. У ніс вдарив сморід онуч, сильний аромат махорки й настояного поту. Усе це приправлялося приємним запахом картоплі, яка наразі варилася.
— Давай сюди, наберу окропу, — сказав боєць.
Федот, що слідував за молодим, подав флягу й глечик. Солдат відійшов у куток, де на печі стояв великий залізний чан, і став набирати воду. Шевченко озирнувся. Червоноармійці забігали сюди погрітися, випити чогось гарячого, попліткувати й далі на пост — зима нині жорстока, норовиста. Завірюха та заметіль, а куркулів усе везуть і везуть. Ешелон за ешелоном.
Двоє червоноармійців сиділо з залізними кружками — посьорбували слабенький чай. Тут один із них підвів голову та уважно подивився на Федота.
— Ти диви. Так це ж Вітька Кучерявий! — якось радісно закричав він.
— Який Вітька? — очманіло запитав Шевченко.
Солдат схопився, опинився біля нього.
— А ну зніми шапку! — наказав він.
— Це ще навіщо? — спробував сказати Федот.
— Я сказав, зніми! — наполягав солдат.
Шевченко неохоче стягнув свою добротну шапку й машинально поправив темне кучеряве волосся.
— Ось ті наті! Я ж сказав, Вітька Кучерявий! — радісно вигукнув боєць.
Тут підійшов червоноармієць-землероб, простягнув Федоту воду.
— Який це Вітька? — запитав молодий боєць.
— Як який? Так місцевий злодюжка, пограбував нещодавно самого голову міськвиконкому. Галасу було, виття з усіх боків. Шукали-шукали, але не знайшли, — відрапортував обвинувач.
— Що це ще за Вітька? Ніякий я не Вітька, я Федот, — злякано заговорив Шевченко.
— Поговори мені тут ще! Ця скотина ховається вже рік по усіх закутках!
— Я не той! Не той я! Не Вітька!
— Так ми тобі й повірили!
— Чесне слово!
— Ага, чесний ти наш.
Солдат наступав на нього, а потім раптово повернувся, щоб підняти трьохлінійку, приставлену до стіни. Шевченко зрозумів — справи зовсім кепські. Зараз його заарештують, і тоді він ніколи не побачить ані Сашки, ані дітей, ані брата. Недовго думаючи, він голосно видихнув, жбурнув глечик собі під ноги. Той із тріском розлетілися на брунатні частини, вода вихлюпнулася, покрила всіх мокрими плямами. Тієї ж миті Шевченко повернувся й вискочив із кімнатки, грюкнув дверима та подався до залізничних колій. Яке ж було його здивування, коли поїзду не виявилося на призначеному місці! Порожньо, наче його й не було тут ніколи. З каптерки висипалися червоноармійці. Почувся галас, матюки, прокльони. Рухомий раптовими криками, Федот вискочив на колію й побіг у темряву. Позаду нього пролунав постріл. Куля з гуркотом ударилася об залізо іржавої рейки. Ще одна лягла зовсім далеко. Шевченко затиснув в одній руці заповітну флягу, а другою притримував хутряну шапку. Він незграбно, високо піднімав ноги, перестрибуючи через шпали, і мчав все далі в нічну темряву, зливаючись із чорнотою залізничного полотна.