Крики ще лунали позаду. Глухий постріл. Дзвін. Федот спотикнувся, упав і майже миттєво підхопився. Фляга випала, покотилася невідомо куди. Він знову гепнувся на землю, нишпорячи руками. Навколо лише палюча поверхня рейок та завмерлі шпали з багатоденною памороззю. Де ж? Де ж? Мужик хотів закричати, але вчасно затнувся — наздоженуть і розстріляють на місці. Не можна! Не можна! Нарешті руки намацали крижану шкоринку алюмінієвої посудини. Шевченко одразу схопився й кинувся далі. Він задихався, піт стікав по обличчю. Пара піднімалася з-за коміра. Дихання перехопило. Федот хрипко й лячно закашляв. Вдих-видих. Вдих-видих. Інакше — розстріл. Упасти б і перепочити. Але не можна! Не можна! Загнаний селянин плакав і біг, і біг в імлисті, чорнильні сутінки, навіть не знаючи напевно, чи в цьому напрямку поїхав довгий поїзд, який відвозив у морозяну далину його перелякану родину.
Розділ 16
Темрява. Окіл ніби вимазано в сажу. Трохи сірого відтінку з боків, у ярах, на схилах. Там сірість світліла в галявинах над дорогою, а потім різко ущільнювалася до чорних, смолистих обрисів. Там повинні були рости дерева та кущі. А може, то стіна або будинок? Спробуй розберися. Тільки неясні смуги рейок ідуть і йдуть вдалину. Федот утік. Минуло півгодини, а він уже ледве пересував ноги. Кроки плуталися. Утома накрила його. Хотілося пити. Він зачерпнув у жменю снігу й кинув до рота. М’яка маса вмить розтанула і принесла прохолоду. Але ненадовго.
— Як же тепер бути? Що мені робити? — задихаючись, сказав сам собі Федот.
Він зробив ще кілька кроків і впав на шпали. Сил більше не залишилося. Попереду — темінь, позаду — темінь. Небо затягнуло остаточно, накрило щільно й безпросвітно. Яка похмура ніч! Хочеться вити. Як же все набридло! Шевченко сидів на промерзлій землі й не міг зрушити з місця. Якийсь позамежний відчай раптом наповнив його душу. Марнота захопила думки. Тіло жадало тільки одного — спокою.
— Треба йти. Треба! Треба! — сам себе благав він.
Шевченко ледве підвівся і рушив доганяти поїзд. Але куди там його наздоженеш! Це усвідомлення дедалі сильніше вимальовувалося в його голові, яка обважніла, захворіла, затуманилася. Федот брів уже набагато повільніше. Ступаючи по шпалах, продавлюючи валянками часом просто незайманий сніг, Шевченко дедалі чіткіше усвідомлював, що втратив нагоду наздогнати потяг. А значить, остання надія зникла — сім’ю завезуть невідомо куди, а він — швидкий, як каторжник, буде змушений поневірятися по країні. Ховатися в темних закутках, аби вижити. А навіщо, питається? Що таке ще може утримати його на кульці Землі, яке тяжіння? Де ця сила, яка може змусити його розплющувати очі щоранку?
— Краще смерть, ніж порожнеча, — пробуркотів Федот.
На душі було гидко. Усе заплуталося. Світ занурився в пітьму.
— А-а-а, чорт забирай! Піду втоплюся! — вирішив Шевченко, і йому відразу полегшало.
Самогубство, на диво, може зробити прозорішим недовге життя, що залишилося. Чи не тому люди іноді свідомо закінчують його на дні ставка або виснуть на мотузці? Адже так буття, хоч і наприкінці, стає зрозумілішим? Можливо. Але чи не в цьому і помилка тих, які себе гублять? Вони ж бо плутають вихід із безвихіддю. Хіба зрозумілість останніх хвилин життя дає зрозумілість смерті? У жодному разі. Небуття стає ще більш жахливим, чужим, темним. Намагаючись піти від жаху існування, людина сама підсилює жах неіснування. Чи думав так Федот? І думав, і ні. Неясно, якимось внутрішнім відчуттям та християнським віруванням, що залишилося в ньому, боявся він умирати ось так. Але радянська реальність майже повністю затирала це почуття. Якщо таке пекло за життя, хіба зможе налякати пекло після смерті?