Тут один пристойно одягнений громадянин встав і повільно підійшов до Шевченка. Сів і подивився на новенького арештанта.
— Федоте, ви? — запитав він.
Шевченко підняв очі — не привид? Це був доктор Олександр Семенович, якого він віз до своєї помираючої від лихоманки доньки.
— Я, — дурнувато погодився Федот.
— Який я радий! Тобто не радий, що так є, а радий вас бачити, — із якоюсь добродушною усмішкою промовив лікар.
— Так, я теж, — так само безглуздо продовжив Шевченко.
— Як ви тут опинилися? Адже ми вже в ста верстах від району! — здивувався лікар.
— Правда?! Як же так!
— Що сталося, Федоте?
— Кажуть, що я куркуль.
— А, зрозуміло. Значить, усе просто.
— Хрін його зрозумієш, просто чи складно, Сан Семенович.
— Це правда, пане.
— А ви що ж блукаєте? Що трапилося?
— Я? Через непорозуміння.
— Як це?
— Думаю, що хтось із медиків написав скаргу. Мене послали в інший район допомагати — там епідемія грипу. Але без слів посадили в поїзд — сказали, і тут я цитую: «Ти, падла сраная, ворог народу». І тепер тут — ані документів, ані звинувачення. Сиджу другий день.
— Негідна справа, лікарю…
— Так, негідна. Не можу навіть нікому нічого сказати — толком ніхто не зрозуміє, куди мене направляти.
— Ось ти людина освічена. Навчався, мабуть, чимало. Книжки читав. Чому життя — така гидотна річ?
— Це, знаєте, глибоке питання…
— Зрозуміло, що не просте. Але ось припустимо — я живу собі, нікого не чіпаю. Та вони до мене приходять і приходять. Забирають і забирають. Ні, щоб убити на місці! А катують, мучать! Що відбувається?
— Е… Я вам скажу одне. Колись давно, у дитинстві, ми жили в бабусиному маєтку. Огорожа цього маєтку виходила на річку. Це було в Новгородській губернії. І далі за огорожею, прямо біля річки, блукали цигани, поневірялися юродиві, сновигали безземельні. Я був маленьким, вертким. Та внадився я до парканчика ходити. Років п’ять мені було. А бабуся бачила, що я дуже цікавий, не накликав би собі біди, і стала розповідати про темного дракона, який живе у водах, тягне дітей на глибину й там жере. Нераз казала це, але ніколи не била й не карала мене. Поки не настав момент, що все ж я забоявся йти в бік річки. І більше ніколи не підходив до огорожі. Страх, друже мій, це найкращий спосіб керувати людьми.
— Нічого не розумію. Який дракон і вода?
— Ну ось, прошу, я перестарався. Потім зрозумієте. Може бути.
— Як це…
Двері знову відчинилися, і до приміщення зайшло троє червоноармійців, які вели старого-престарого діда. Він ледве шкандибав, шаркав по підлозі, трусився. У цю ж секунду Федот схопився, спробував утекти повз бійців, але один із них із розмаху уперіщив його прикладом. Мужик упав, як підкошений. Діда кинули на підлогу, а потім повернулися до селянина. Голова в того розколювалася від сильного удару. В очах побіліло, кімнатка попливла. Він лежав на спині, розкинувши руки, і приходив до тями. Тут один із солдатів нахилився. Сильний тютюновий запах одразу вдарив у ніс. Мордате й вусате обличчя присунулося до жертви й промовило:
— Хто ти такий?
Чоловік хотів рушити, але не міг. Тільки підвів праву руку і, неначе намагаючись відігнати видіння, відповів:
— Я Федот Шевченко. Федот я.
Тої ж миті червоноармійці переглянулися, мовчки схопили його за руки й потягли з кімнати. Тіло пройшло в прохід, прошаруділо по бетонній підлозі. Прошепотіло одягом, проспівало сумно валянками, які терлися по твердому настилу. Чоловіка витягли з приміщення і з гуркотом зачинили оббиті іржавими залізними смугами двері.
Розділ 17
За порогом панувала зима. Сніговий серпанок затягнув плівкою бетонну платформу. Федота підняли, і він у супроводі бійців пішов кудись у невідомий бік. Незнайомі люди снували між будівлею вокзалу з великими колонами й невеликою прибудовою, розташованою ліворуч. Загудів поїзд, повільно пішов геть. Шевченко хотів запитати, куди його ведуть, але раптом передумав. А яка різниця? Чи є взагалі різниця в тому, чи сидіти в одному підвалі чи в іншому? Та й якщо він помре зараз — хіба це гірше? Хіба смерть зараз гірша від життя? Може, і краща. А й чорт із ним! Нехай буде як буде. Він ішов, байдуже дивлячись собі на ноги. Ще трохи — знову двері. Один червоноармієць зайшов усередину, озирнувся й виглянув, мовляв, усе в порядку, заходьте. Федот приречено ступив і зник у імлистій сірості проходу, а потім опинився на початку довгого коридору.