Вистукували колеса невідому мелодію, ритмічно похитуючи всю конструкцію. У вагоні було темно, тільки зрідка миготіли ліхтарі на платформах, розкреслювали смужки світла на речах висланих — спочатку подовжували їх, а потім різко обрізали, поки ті не зникали в імлі. На секунду ліхтарні промені висвітлювали чиєсь змучене зморшкувате обличчя й потім знову занурювали його в повну темряву.
— Ти чого не спиш? — Сашка підвелася й звернулася до чоловіка.
— Млосно на душі. Неспокійно.
— Така наша доленька, Федоте.
— Та не кажи. Ось думаю, що робити.
— А що ти зробиш? Ти ж не всесильний.
— Сашко, не можу я отак дивитися на все. Треба діяти.
— Прошу одного, не зроби знову лиха.
— Та про що ти кажеш… Але не можу ось сидіти склавши руки.
— Ах ти, чорт кучерявий. Угамуйся нарешті!
— Ох-ох. Та не сварись-бо вже!
— Бачу, бачу, Федоте, як ти либишся. Ось завжди ти так!
— Гаразд, гаразд. Нам би тільки вижити…
— Нам би тільки вижити…
Сашка повторила чоловікові слова, немов єдине, з чим погодилася. Вона відкинулася, поклала голову на мішок. Доньки обняли матір, притиснулися до неї. Було холодно й голодно. Очікування невідомого гризло душу до самого дна. Страх наганяв чорні думки. А поїзд їхав собі та й їхав. Його тонке тіло прогиналося на поворотах, звивалося, неначе зміїне. Сніг повалив, і невагомі, дрібні сніжинки залітали до вагону, осідаючи на людських тілах. Стук-стук-стук. Їх хитало, мов на хвилях.
Нужду справляли у відро, обгородивши кут ковдрою. І все одно сморід розпливався по вагону так, що й дихати було неможливо без нудоти. Коли відро переповнилося, то стало зовсім зле. Огидний сморід, який виїдав очі, розповзався серед «куркулів». Стало нестерпно гидко. Три десятки людей без води і їжі, але з потребою випорожнитися… Іноді поїзд зупинявся — до дверей підходили чекісти й випускали по одному з заповненим нечистотами відром. Той, що виходив, прямував до кущів, спустошував посудину, його вели назад. Дехто встигав набрати снігу в глечик. Після селяни накидалися на володаря води: баби зі сльозами просили напоїти їхніх грудних дітей, жінки простягали свої сухі, жилаві руки, щоб хоча б обмочити вологою висохлі губи, діти з ревом кидалися до матері, просили пити. Води вистачало на один десяток із двадцяти восьми, що їхали у вагоні.
Поїзд стукав і стукав. Так тривало й тривало. Один раз на день приносили їжу — рідку баланду, у якій плавало три картоплини та шматок житнього хліба. Селяни простягали свої тарілки, а внизу на землі стояв великий пересувний чан, звідки їм наливали це їдло. На п’ятий день на одній станції принесли попити — з бочки наливали якусь каламутну теплу рідину. Чоловіки кинулися до проходу та простягали бляшані кухлі. Люди пили й не могли вгамувати спрагу. Але до вечора стало зовсім погано — у тих, хто пив, роздулися животи, деяких почало рвати. Вагон заповнився запахом гнилі. Наступного дня в селян з’явилися якісь гулі на тілі. Вони піднімали одяг, оголювалися й показували одне одному сині щільні бульбашки на животі, боках, спині, намагаючись зрозуміти, що це таке. Гулі дуже свербіли, перетворюючись на кровоточиві рани. У деяких діточок гулі злилися й здулися в одну рвану криваву пляму — видовище було жахливим. Матері стогнали й гладили дітей по голові — єдине, чим могли їх утішити. Якщо безнадійність можна матеріалізувати, то вона була цілком матеріалізованою в стогоні трирічного малюка, який довго й болісно вмирав на руках у своєї матері. Розради ж не було ні в чому.
Основним тлом стало тягуче й неспокійне очікування. Пасажири втратили лік часу. Вони мовчки лежали на дошках. Моторошна тиша скувала всіх, накрила їх покривалом, що не пропускало ніяких звуків. Кладовище живих мерців… З боку могло здатися, що ці лежачі горбки давно віддали Богу душу, і, тільки коли хтось ворушився, ставало зрозуміло — горбки ще живі.