Подружжя Шевченків мовчало. Говорити не було про що. Мешканці бараків розійшлися по койках. Люта заметіль кидалася сніжками в стіни, протискалася мертвими білими пальцями крізь щілини, підсипала снігу на нари. Федот розклав мішок, викинув майно на деревинки. Обережно зазирнув на ікону, з якої сумно дивився Христос, і сховав її під низ. Склав ганчірки купкою, підклав під голову та ліг. Утома одразу накинулася на нього й придавила своєю вагою. Шевченко розслабився, не міг поворухнути ані пальцем, ані ногою. Майже відразу поринув у сон, але за секунду до того, як свідомість поринула в каламутні води сновидінь, засланець почув, як десь зовсім недалеко моторошно, голосно завили від безсилля голодні вовки.
Розділ 18
Через два тижні сніговий серпанок почав танути, оголивши чорну землю, убрану в рідку вщухлу трав’яну перуку. Окіл тут виявився диким, не привченим до людей. Це був Лоухський район у Карелії, до Соловків — рукою подати. Сердюков часто повторював, що за всяку непокору прийде більш суворе покарання: висилка на острови. Але поселенці тільки посміхалися, мовляв, яка вже тут непокора, ти сам висланий. Такі розмови траплялися часто ближче до вечора, коли всі збиралися в бараці, топили піч і готували їжу. Раз на тиждень приїжджав обоз, завозили крупу, лопати, борони й зерно: начальство наказало обробляти тутешню цілину. Селяни розвантажували інструменти, складали зерно в кутку приміщення, і, здавалося, живий вогник миготів у їхніх очах. Вони перебували в тісних холодних бараках, їли баланду, виходили в ліс і збирали коріння, хворіли, умирали, але, коли побачили коси та серпи, нутро їхнє затріпотіло, затремтіло. Людина зливається з землею, стає одним цілим із нею, коли її обробляє. Цю дію й таїнство не можна описати в двох словах, потрібно тільки відчути свіжий аромат поля, зораної борозни, відчути, як серце пом’якшується й наповнюється свіжістю. Саме з такою сумішшю туги й зворушення спадковий селянин Федот витягав інструменти з воза, який прибув із найближчого колгоспу. Партія розпорядилася, щоб вислані працювали на благо Батьківщини, говорив Сердюков, думаючи, що таким чином він мотивує до роботи селян. Але їх не треба було мотивувати — вони самі б хотіли взяти до рук борону й опинитися світлою крапкою на темному зораному полі.
Коли тільки почав сходити сніг, вирішили спершу обгородити місце для посіву. Для цього з десяток чоловіків вибралися подалі в ліс, приблизно за версту від поселення, обрали майданчик і почали визволяти його від каміння. Після — випилювали дерева, зносили кущі. Днів через десять сніг зовсім підтанув, і до початку квітня сонце вже й пригрівало, занурюючи у свої теплі ванни мешканців бараків. Час минав непомітно. Сашка звиклася з нехитрим тутешнім побутом: жінки збирали дрова, чистили посуд, ходили до невеликого озера за водою. Воші не давали спокою, розплодилися серед мешканців, стали щоденною бідою. У другому бараці двоє померло від запалення легенів, у них — одна бабуся, але ця швидше від старості, ніж від хвороби. Щоб поховати мертвих, довелося добу палити багаття, розм’якшуючи й прогріваючи землю. На галявині з’явилося своє кладовище — уже з десяток хрестів. І все це здавалося таким природним, ніби їм усім було призначено колись переміститися сюди й опинитися врешті в промерзлій північній землі. Життя йшло. Діти вибігали на галявину перед лісом, який зеленів ледь помітними малахітовими тонами. Ось-ось і весна почне пахнути. Тягар буття компенсувався красою природи. Малиновий північний захід сонця вражав уяву, заливав горизонт запальними відтінками.
Чоловіки з ранку йшли в поля, а ввечері поверталися. Вітер дмухав просто в обличчя й виганяв із голови погані думки, Федот поринув у роботу, працею намагався вгамувати занепокоєння в душі. Петро одужав і зійшовся з Сердюковим, який призначив його бригадиром. Старший Шевченко освоївся досить швидко. Усіма силами намагався не виділятися, а робити те, що потрібно. Порядку особливого в поселенні не існувало, але й сказати, що тут панувала анархія, не можна було. Керівник трудового осередку намагався довести всім, що він головний, тому через день влаштовував «пятімінуткі», зачитував із зім’ятої старої газети чергову партійну постанову. Сидіти в холодному бараці мало кому хотілося, отже, трудова повинність сприймалася спокійно — бригади обробляли ділянки, сподіваючись щось виростити на цілині.