Восьмого квітня зранку лив дощ, нервово вистукуючи по даху плутану мелодію. У поле вирішили не йти, тому частина висланих зайнялася відловом вошей, намагаючись звільнити одяг від настирливих чорних паразитів. Жінки прибирали в бараці, чоловіки затикали щілини, що з часом стали дірявими. Мерзенна й холодна погода якось гармоніювала з пусткою цих місць. Усі поселенці й досі ходили у валянках, тому що іншого взуття не було, діти були в шубах та теплих хустках. Федот сидів біля печі, сьорбав трав’яний чай, зварений із невідомого місцевого листя. Антонов майстрував самокрутку, поглядав по боках і кректав, ніби бачив усе це вперше.
— Чого ти бухтиш? — запитав його молодший Шевченко.
— Та удівляюсь, как ми, такіє разниє, всє сюда папалі, — відповів Антонов.
— Ну, попалі то й попалі, тобі воно шо?
— Как же так, Фєдот? Тут єсть умисєл.
— Який такий умисел?
— Пака нє знаю, нє знаю…
— Дуже дивні речі ти кажеш.
— Как знать, как знать…
Їхню розмову перервав Сердюков. Він підійшов до Антонова, навис над ним, немов хотів ударити ногою, але з якихось причин не наважувався.
— Чьо ти, таваріщ начальнік, іді лучше пазвані в квартіру, — заботав на фені Антонов.
— Нє понял, — дурнувато подивився на нього Сергій Палич.
— Ну ти і балван! — усміхнувся Антонов.
Сердюков ще покрутився біля них, покликав Петра, і вони пішли в бік виходу. Двері зачинилися. Дощ накрапав. Калюжа, що набігала з порогу, розливалася по дерев’яній підлозі й стікала кудись униз. Федот дивився, як вода біжить по деревинці, і думав, що тут буде постійна сирість, у якій легко плодитимуться комарі й північна мошкара на додаток до вошей. Жити їм скоро стане зовсім несила.
— А як ти потрапив сюди? — запитав Шевченко в Антонова.
Той нарешті скрутив цигарку, запалив сірника й зробив першу затяжку.
— Двє ходкі сідєл, вєрнулся к батє в сєло, а тут єво раскулачілі. Батя с мамкой помєрлі па дарогє, мєня вона паслалі куда падальше. Но я нє жалуюсь, кхе-кхе, — відповів той.
— Не жалуєшся? Ти хочеш сказати, що задоволений? — тепер настав час дивуватися Федотові.
— Такова панятія, как «давольний», я нє знаю. Главнає, што дишу, а значит, єщьо нужен на етай зємлі, — пробурмотів співрозмовник.
— А шо цей Сердюков, як він потрапив сюди? — запитав Шевченко.
— Он-та? Кхе, кхе. Ета — бивший прєдсєдатєль калхоза, нє сдал план по сбору зєрна, так єво сюди, как ти виразілся, — вишкірився Антонов.
— А жінка його де? — не вгамовувався Федот.
— Ох-ох. Какой ти любапитний. Загуляла, відать, с комбригом па дарогє, гаваріт — вишлі ані на станке, станція Пєтушкі, жратвой запастись, так єйо і нє відєлі больше. Бікса карочє, — резюмував колишній зек.
— Ось як. Бікса-вікса, можна сказати, — задумливо відповів Федот.
Сердюков здавався йому дивним — то дурником, то аж занадто розумним. Утім, різниця невелика, вирішив він. А між тим дощик перестав накрапувати. Діти вибігли з барака, слідом пішов і Шевченко. Тьмяне небо, затягнуте цинковими хмарами, нависало низько-низько. Горбаті хмари тяглися від одного краю неба до іншого. Посередині небес застиг сонячний диск, нагрітий до біло-золотистого світіння. Північ, похмура й відлюдна, оточила Федота, накрила його голою далечінню ліворуч і колючим безлистяним ліском праворуч. Він підвів голову — там, високо-високо, ледве помітно темніла пляма: птах ширяв над лісовими просторами, спостерігаючи за земними блукачами. Ось вона безмежна свобода: політ без перешкод.
Шевченко зітхнув. Дітлахи бігали навколо невеликого пагорба, що заріс щетиною моху. Зеленкувате черево горба стовбурчилося посеред кам’янистої площини. Здавалося, що земля вагітна й ось-ось почнуться перейми. Поверхня загойдається, затремтить, зайдеться в передпологових криках вітер, затріпоче вся округа, стомившись в очікуванні болю й судом, і з’явиться щось нове, земля народить другого Адама… Федот озирався навколо, і йому здавалося, що він усе тут бачить уперше, хоча вже скільки разів дивився на цей похмурий пейзаж, не придивляючись до деталей.