— Допоможіть! Допоможіть! — почув Федот украй ясно. Голос, який просив допомоги, був здушеним, хриплим від боротьби.
— …жіть! …жіть! — ще раз повторив голос, який Федот нарешті розпізнав — кричала його дружина. Цю інтонацію він би ні з чим не переплутав. Так вона кликала його в селі, коли хотіла утримати від непродуманих учинків, коли він думав битися з червоноармійцями, коли кидався на голову. Із легкою, ледь помітною хрипотою, з надривом. Так, так! Це вона! Федот кинувся крізь гущавину кущів, упав на чоловіка й звалив його з Сашки. Спочатку він побачив її страшне, перекошене обличчя. В одну мить вона постаріла, здавалося, посивіла, перетворилася на якусь сіру бабу. Може бути, це прозорі, сивуваті відсвіти намалювали такий портрет? Чи справді жінка перетворилася на стару? Поки Федот роздивлявся свою дружину, невідомий чолов’яга перекинувся, підвівся й міцним ударом перекинув його навзнак. Сила удару була настільки великою, що Федот перелетів через Сашку, скотився в кущі й повалився, як зламане бурею дерево. Тут же невідомий чоловік кинувся на нього, спробував ударити ногою, але Федот вивернувся, схопив ворога за стегно й відкинув назад. І тут тьмяне денне світло нарешті впало на фізіономію нападника — це був Петро! Від несподіванки молодший Шевченко на мить завмер — найменше він очікував побачити саме його. Цією секундою скористався брат, перегрупувався, схопився й став біля Сашки. Та злякано дивилася то на чоловіка, то на дівера. Ніхто не наважувався нападати.
— Що трапилося? — загарчав Федот.
Стояло напружене мовчання, стиснуте, здавлене.
— Що тут трапилось, Сашко? — знову повторив він.
— Це він…Я йшла… А він чекав… Там у кущах… Я нагнулася зібрати хмиз… Він як налетів… — жінка намагалася розповісти, але її душили сльози й стогін. Вона хотіла заридати, видихнути, але брати стояли одне навпроти одного, як стародавні герої цих місць, готові кинутися в бій. Ридати було не на часі.
— Це правда? — спитав Федот.
— Правда… Ось тобі хрест, мамкою божусь… — заторохтіла Сашка.
— Не тебе питаю, — обірвав її чоловік.
Тут Петро опустив руки, розслабився й трохи ступив уперед.
— Так, правда, — напрочуд спокійним голосом відповів він.
Ці два слова виявилися сильнішим за грім улітку. Вони обсипали Федота незримою звуковою хвилею, і здавалося, що на нього накинувся вихор, учепившись у тіло, як скажений пес. Молодший Шевченко не міг отямитися від почутого та побаченого, не усвідомлював, що відбувається, не міг поворухнутися від того, що відчув.
— Я-а-а-а-к?! — протягнув Федот.
Петро хмикнув, показово виставив одну ногу вперед, а руки склав на грудях.
— Так! Ти її не гідний, — він витягнув на високе «і-і-і».
— Не розумію…
— А шо тут розуміти, брате? Ти завжди був такий — дуже правильний. Рівний, як сосна. Але ось невдача — твоя правильність не дає тобі ж і жити. Ось дивись, де ми зараз? А здавши б зерно, були б у колгоспі, удома — і все гаразд. Як кіт у діжці масла — життя милим тоді б було. А так… Це ти винен… — сказав Петро.
— У чому?! — здивовано вигукнув молодший брат.
— Ти мені завжди заважав. Ще, пам`ятаю, як дітьми були — усе тато з тобою возився… Я тоді казав собі — усе роби, щоб він тобі не заважав. Ну, ні — ти впертий, як тато: усіх підвів під монастир, сука, — прохрипів Петро.
— Такого не може бути… Я ж тебе як брата любив! — надривно виголосив Федот.
— А я тебе, брате, у душі ненавидів. Як останню собаку, сил моїх не було тебе терпіти, — суворо відрізав Петро.
— Та як так… Як… — не міг усвідомити того Федот.
— Так… Ти пляма слизька, мерзота, яка все моє життя отруїла, — жорстко сказав старший Шевченко.
— Боже, як це так… — простогнав Федот.
— Ненавиджу! Нарешті я це сказав! — вигукнув Петро.
— Не може бути… — не міг повірити Федот.
— Тепер я тут головний, тому все — Сашка моя! Я давно її бажав. Тільки її. Пішли! — він простягнув руку Сашці і, побачивши, що вона не реагує, схопив за рукав.
Тут жінка несамовито заволала.
— Федоте, рятуй! — крикнула вона різко й пронизливо.
Її крик перетворився на цунамі, яке збило чоловіка з ніг, змусило його злетіти, підстрибнути і з цієї висоти вдарити брата в обличчя. Петро впав, трохи покотився. Федот підняв дружину, відкинув її назад, а сам рвонув і в другому стрибку вдарив брата ногою. Той закричав від болю, заревів, як поранений вовк. Тут же нападник присів, понишпорив руками гачкуватий дрин і з розмаху уперіщив ошалілого Петра. Той замовк. Свист і шурхіт — ще раз палиця опустилася на обличчя лежачого брата. Ще раз. Ще! Старший Шевченко інстинктивно виставляв перед собою руку, але дрин ковзав по шубі й опускався на фізіономію, залишаючи після себе нерівні криваві дірки. Помах — удар. Удар. Помах. Страшний, оскаженілий Федот лупив брата щосили, ніби забивав у нього всю накопичену злість, розчарування, засмучення, образу, сум, лють. Бам-м-м! Сашка волала, як різана. Петро стогнав і намагався ухилитися — поранений, позбавлений можливості рухатися, він чіплявся за життя. Стук-стук: того, кого найбільше любив. Бах-бах: по кровинці своїй, по єдиній рідній людині. Грух-грух: по своєму братові, якого знав від народження.