— Не можу вже, — застогнала Сашка.
— Давай! Давай! — загарчав Федот.
— Не можу, не можу! — промовила дружина.
— Треба йти, давай, жіночко, давай! — просив і наказував Федот.
— Я йду, йду, — покірно відповідала Сашка, прогинаючись під вагою мішка. Їй було гаряче та зимно водночас. Жінка спітніла, мокрі пасма вилізли з-під пухової хустки. Вони зайшли в ріденький гай, а далі виднівся густий столітній ліс. Якщо поквапитися, то можна до пізнього вечора дістатися до поселення, а там буде видно. Головне — залишити це чортове місце! Прокляте заслання!
— Треба відпочити, треба, — благала Сашка.
— Не можна, тільки вперед, — наполягав Федот.
Потім, побачивши, що дружині зовсім погано, зупинився, узяв у неї мішок і закинув на себе другий. Сашка підняла Зою й понесла її на руках, а Ліда бігла поруч із батьком. Чотири душі в дикому, первісному лісі. Маленькі, непримітні люди гігантської держави. Із якоюсь особливою українською завзятістю вони брели в колючих заростях, ковзали по м’якому моху, падали в холодні калюжі. Вони йшли — чотири точки в порожнечі простору. Невідомі для правителів держави громадяни, які стали ворогами цієї держави. Єдині живі у водянистих мочарах.
— Трошечки залишилось, ще трохи, — чи то просив, чи то стверджував Федот.
Він тільки приблизно розумів, куди йти. Там, на південний захід, десь є село. Туди їх привезли на вантажівках і пересадили на санки. А значить — там цивілізація. Може, удасться сховатися.
— Тату, тату, я втомилася! — промовила Ліда.
Дівчинка намагався встигнути за батьком, але довга дорога вже занадто виснажила її. Вона бігла, тримаючись рукою за край мішка. Федот не зупинявся — треба було відійти якомога далі.
— Потерпи, донечко, ще трохи, — сказав він.
Вони йшли по болотистій місцевості, тримаючись стежки, яка звивалася серед горбків і зеленуватої води. Тут, у самій глушині, не було видно нічого живого. Наче все вимерло, поглинене в’язкою трясовиною.
— Не можу, — знову почала благати мала на манер своєї матері.
Тут Федот зупинився й обернувся, щоб подивитися на доньку. Але мішки за спиною при повороті вдарили її, зіштовхнувши зі стежки в каламутне болото. Дитина безглуздо замахала руками й упала в трясину. Це сталося так швидко, що ніхто не встиг і слова вимовити, коли тіло Ліди по груди опустилося в рідину драговини. Вона тонула. Від несподіванки Федот роззявив рота, а потім кинув мішки, підбіг до краю стежки й простягнув дочці руки.
Тут Ліда збагнула, в чому справа.
— Тату, тату, допоможи! — закричала вона.
Її крик підхопила Сашка, а слідом і Зоя. Жахливий крик, що проникав у душу.
— Тату! Таточку! — вигукнула Ліда.
— А-а-а! — відгукнувся Федот.
Він простягнув їй руку, трохи не дістаючи до шуби. Чоловік намагався схопити її, щоб витягти на сушу, але Ліда смикала руками, трепетала, тремтіла. Вона поринала глибше й глибше з кожним рухом.
— Ні, ні! — репетував Федот.
— Таточку, тату, я тону, допоможи, — знову закричала вона. У цю мить Федота пройняв піт, він зрозумів, що ніяк не може дотягнутися до дочки. Рухав і рухав рукою, але дівчинка перебувала так само далеко — болотна драговина всмоктувала її, ковтала, як удав, поглинала маленьке й безпорадне дитяче тільце.
— Ні, ні! — закричала Ліда.
— Федоте, допоможи їй, допоможи! — Сашка пхала чоловіка в бік, поки той лежав на землі й намагався дотягнутися до доньки. Він старався і так і сяк, хотів уже підвестися й пошукати палиці, але розумів — тоді не встигне. Занадто швидко Ліда опускалася в драговину.
— Тату, таточку! — знову заволала вона.
Федот смикав рукою й раптом згадав, що тоді, два місяці тому, він теж рятував свою доньку, пірнав за нею у воду ставка, щоб витягнути на поверхню.
— Послухай, Лідочко. Я ж врятував тебе, пам`ятаєш?
Дівчинка хлюпалася, намагаючись утриматися на поверхні, але махнула батькові на знак згоди.
— І зараз. Я врятую тебе, обіцяю! — заторохтів Федот.
Та знову махнула голівкою.
— Ти тільки вір мені, — продовжував Федот.
— Я вірю, допоможи, таточку! — прокричала Ліда.
Справа була зовсім кепська — болотиста рідина всмоктувала дівчинку все більше.
— Я вірю тобі, таточку, вірю! Допоможи! — благала дівчинка.
Федот сіпнувся, нахилився якомога далі, намагаючись хоч пальцем доторкнутися до дочки. Йому не можна було впасти в болото, інакше його вже Саша з Зоєю точно не врятують, а значить, загине й Ліда. Потрібно було витягнутися, розтягнутися. Він так і зробив, і тут його пальці зіткнулися з неймовірно холодними пальчиками дівчинки. Чоловік просто доторкнувся до них в одному випадковому русі. На одну мілісекунду відчув шкіру Ліди, таки відчув її. Тільки б втриматися й не впасти!