Вони підійшли до перекошеного будинку на вулиці Цегельній. Це була хатка на два вікна зі старезним дахом, брудним двором, розтрощеним парканом. Хто тут жив? Уже давно невідомо.
— Це ваш будинок, — із особливою урочистістю сказав чубатий і вказав у бік убогих руїн.
Три дні по тому, у самому кінці квітня, Федот прокинувся від холоду. Піч перегоріла, димохід було забито сажею, і тяги не вистачало. Він розштовхав дружину, а потім узявся топити піч. Ось уже багато днів вони з Сашкою майже не розмовляли. Після загибелі дочки кожне замкнулося у своєму маленькому, прихованому від усіх людей світі. Тільки іноді перекидалися фразами, та чоловік часом покрикував на жінку. Але це мовчання повинно було рано чи пізно залишитися позаду — це дорога була нервова, а тепер уже був час трохи заспокоїтися.
Федот розтопив піч. Сашка з Зоєю пішли по воду до криниці. Весняний світлий день так і намагався пролізти у вузькі закопчені віконця. Сонячною лапою він дотягувався до прогнилої дерев’яної підлоги. Чоловік став посеред хати й раптом помітив, що один із привезених мішків із речами ще не випатраний. Він почав діставати звідти речі, поки не натрапив на знайомий предмет. Шевченко витягнув згорток. Покрутив у руках. Так, він знав, що це таке. Ще б пак — довгі місяці він зберігав це, оберігав, як найдорожче, що в нього залишилося з минулого. Але зараз він вперше за все своє життя дивився на предмет байдуже. Розгорнувши тканину, якою вкривав річ, він дістав ікону. Тонколиций Христос одразу ж подивився на нього пронизливим, гострим поглядом. О, ці очі! Хіба вони можуть належати людині, хіба не це — погляд Божий? Прямий, осудливий. Так, саме це відчув Федот — його душа від цього погляду затріщала й посипалася. Захотілося з криком вирвати біль, що розповзався по грудях, мов гангрена, поглинаючи всі внутрішні органи; здавалось, Шевченко гнив, залишаючись живим.
Худорлявий Христос усе дивився й дивився. Здавалося, він хотів щось сказати, може, навіть утішити. Або просто вислухати. Але Федоту стало тужно. Якесь невідоме почуття розривало душу. Раптом напад люті накрив його, схопив і потягнув у прірву безрозсудства.
— Шо ти дивишся? Шо! — закричав він на всю хату.
Тонколиций мовчав.
— Ти! Це ти винен! — знову заволав Федот.
І, як божевільний, затряс ікону, немов хотів витрусити фігуру з малюнка.
— Де ти був? Де, я тебе питаю? — заходився Шевченко.
Погляд, цей пронизливий погляд…
— Так, так, я вбивця. Свою дитину вбив. І що мені тепер робити? — голосно продовжував Федот.
Не було ніякої відповіді.
— Чому ти мовчиш? Чому? — закричав він.
Худорлявий Христос уважно слухав.
— Як ти посмів! Чому не захистив!? — із особливим надривом застогнав Федот.
Тільки німий докір.
— Я так бажав, щоб ти допоміг… Тільки ти — моя надія… Чому ти мучиш мене, чому? — промимрив Федот.
Опустив голову, а потім із усього розмаху кинув ікону на підлогу. Вона впала, розлетілася з хрускотом, розкришилася. Тої ж миті Шевченко в дикому припадку люті кинувся на ікону, почав топтати її ногами, дроблячи на частини, наступаючи й наступаючи. Іконописний погляд, який проникав у душу, танув під чобітьми, руйнувався від кожного удару, знищувався знавіснілою людиною. Федот підіймав дерев’яні шматочки ікони, руками розламував їх, кидав у піч, де вони моментально займалися кольоровим і грайливим полум’ям. Тріска за тріскою. Дранка за дранкою. Скіпка за скіпою. Поки намальований бог не розчинився в бурхливих червоних хвилях вогню.
Ранок першого травня — і знову метушня. Центральною вулицею міста повільно повз натовп. Він наїжачився плакатами, транспарантами й піками з прапорцями. Неподалік нестямно гримів оркестр, мідні інструменти завзято поблискували у весняному теплому сяйві сонця. Молоді, старі, діти, підлітки — усіх людей не перелічити. Вони щось вигукували, іноді посміхалися й махали своїм сусідам. Неподалік на дерев’яній трибуні стояло троє чоловіків — один із них був мордатеньким і смаглявим, у добротному зеленуватому військовому френчі. Другий — насуплений, у легкому чорному шкіряному плащі. А третій — голомозий і непримітний. Діти вибігали з шеренги, розмахували прапорцями, а троє — незворушно позирали на шеренгу громадян, що крокувала. Тут оркестр затих, а потім грянув Інтернаціонал. Троє витягнулися й дивилися на ровенчан, які простували.