Товариші на трибуні беззвучно відкривали рота, вимовляючи слова пісні. Юрба підхопила це беззвуччя й загримала вже сильним, але нерівним голосом. Гімн розділив колону, частина ближче до хвоста почала співати особливо завзято. Їх голос посилився.
Тут і передній елемент маршируючих підтягнувся — також струнко схопив ритм, затягнув приспів. Натовп рухався вперед, іноді розділяючись, розбавляючись, а іноді стаючи щільнішим й огряднішим. І ось в один момент, коли колона подробилася, аби розвернутися й встати на краю площі, обличчям до трьох серйозних товаришів, можна було розгледіти високого кучерявого чоловіка. Він урочисто й, вочевидь, незвично, похитуючись, ніс червоний радянський прапор, постійно його поправляв, і було помітно, що крокує він так уперше. Його грубе селянське обличчя закам’яніло, набуло гримаси штучної, але глибокої покори. Колишній селянин витримував крок, недоладно розтуляв рота, намагаючись потрапити в такт невідомої для нього тріумфальної пісні.
Від автора
Ця книга для мене — відновлення історичної пам’яті. Усі події, які відбуваються з героями, виявилися прихованою, до часу запечатаною інформацією в моєму ДНК. Мені потрібно було одного разу написати лише слово, лише почати — і тоді фрази самі по собі стали складатися в постаті; народжуючись, воскрешали історію.
Усе, що відбувалося з моїм прадідом та прабабою, — правда, хоча комусь і здасться вигадкою. Іноді мені доводилося зупинятися, аби зрозуміти, чому кожен новий день оживає в мені, ніби це діялося зі мною. Не можу виразно пояснити, чому так, але частенько бувало, що я відчував подив від фактів, описаних у книзі, не менше, мабуть, ніж мій читач. Мені здається, що родова пам’ять — це сильна й не зовсім досі проаналізована річ. Саме вона багато чого змінює й пояснює, залишаючись водночас живою й мертвою. Нам ще не раз треба зазирнути в минуле, щоб передбачати майбутнє. Це найпростіше й найскладніше заняття, але таке необхідне для країни.
Завершуючи, скажу, що Федот Шевченко, потрапивши в Ровеньки, прожив довге й невиразне життя. Працював у колгоспі, ніколи більше не був причетний до заворушень чи бунтів. Він помер, коли йому виповнилося 80 років — старий і такий несхожий на себе в молодості. Його дружина Сашка померла через місяць після нього — не витримала вічної розлуки зі своїм єдиним чоловіком і близькою людиною. Їхня донька Зоя виросла й вийшла заміж за мого діда, Івана Бутченка. Частенько вона, моя бабуся, ховала харчі у великій скрині, страхаючись голоду й недолі. Про своє вигнання вони до кінця життя остерігалися говорити: боялися, щоб їх знову не засудили. Але ніхто їх не шукав — сім’я загубилася в бурхливому людському потоці, коли країну різала й шматувала радянська влада.
Петро Шевченко після сутички з братом залишився живий. Він побув ще трохи на Півночі, а потім утік назад на Слобожанщину, сподіваючись, що його знову приймуть і він зможе влаштувати своє життя вже без Федота. Але в той самий день, коли Петро прибув у рідне село, його схопили червоноармійці. До раннього вечора чекісти винесли вирок і в один момент старшого з братів Шевченків розстріляли на очах у переляканих селян, серед яких до того часу залишилися жити переважно лише діди й баби та селянські вдови з малими дітьми.