Довго не міг наважитися на цей крок. Немолоді обоє, довге життя позаду. І хто його знає, що там попереду. Та все-таки зумів. З дружиною розлучився, залишив їй помешкання і пішов жити до тієї, що в скрутну мить була поруч.
Навколо всі дивувалися. Як таке могло статися? Така сильна, всеосяжна любов, такий вірний, надійний чоловік – і покинув. Та ще й до кого пішов? Не до молодої, а до так само в літах, як він. Без особливої краси, зваб, статків…
За кілька років помер батько колишньої дружини, і несподівано для всіх на похорон приїхала нікому не відома жінка, майже вдвічі старша від Галини – так звали нашу першу невістку. Представилася її сестрою. По батькові. Усім мову відняло. Як таке може бути?
Ось тоді ця жінка скрупульозно, рік за роком описала своє життя. Говорила про війну, про злидні, біду, розпач, про струджену і посоловілу від натуги матір, яка своїх чотирьох діток намагалася спершу прогодувати, далі звести на ноги, дати хоч якусь освіту. Розповіла й про батька, що подався до міста на заробітки, але якого так більше й не бачили. Не вернувся. І гроші слати перестав. Кілька років тому жінка про нього довідалася, бо хтось із села його упізнав, але не наважувалася приїхати. Оце зібралася та якраз на похорон потрапила.
Мій брат учепився в колишню тещу: «Як ви так могли вчинити? Як?» Та спочатку пручалася, відкараскувалася, казала, що нічого про ту жінку та чотирьох дітей не знала. Згодом не витримала Степанового натиску і виплюнула йому просто в обличчя: «Дитя я його під серцем носила, в тяжі була, розумієш чи ні?»
Чи зрозумів тоді Степан, чи ні, але полишив жінку сам на сам із важкими думками. Не раз я по тому думала, чи не через те такий хороший чоловік від Галі пішов, що мати її колись із одруженим зійшлася, – закінчила розповідь Міля Семенівна і втерла непрохану сльозу.
Я намагалася не думати про Остапа. Але іноді таки згадувала його, коли остаточно заплутувалася у здогадах, що тримає мене поруч із Павлом. Як я міркувала, на що розраховувала? Мабуть, на те, що Павла я все-таки знаю і сюрпризів більше не буде.
– Ходи сюди, люба. – Павло розлігся на великому двоспальному ліжку, за яке доплатив на рецепції п’ять доларів. Понад усе любив комфорт і вигоди.
Я не мала ні найменшого бажання тулитися, тим паче кохатися з ним. З моменту, як він продиктував мені назву мазі від синців, минуло не більше п’яти годин. Він телефонував дружині. Бо кому міг подзвонити о такій порі, не маючи жодних душевних мук? Тільки їй. Вона лікарка і до того ж розумна жінка, якщо він знає, що може телефонувати о будь-якій порі дня і ночі.
– Ходи, я так скучив за тобою… – награно, аби розвеселити мене. – Ходи, торкнись, сама відчуєш, яка велика у мене скука.
Так, усе покинула й побігла. Чому чоловіки все вирішують за жінок? Вважають, що коли в нас немає однозначного показника наявності бажання, то ми можемо займатися сексом коли, де і з ким завгодно. «А що, – не раз доводилося мені чути, – що тут такого: розкинула собі ноги, лежиш, нічого не робиш і отримуєш задоволення». А ти сам спробуй, коли ти без доброго слова, ніжних пестощів затиснутий, наче грудка пересохлої землі, коли з тебе ні росинки, коли чужа, збурена тваринним інстинктом плоть силоміць проривається крізь твою душу, розкинути ноги, нічого не робити й отримати задоволення. Ех, що там говорити…
– Кохана… – Павло уже поруч зі мною і тягне-веде мене до лазнички.
Йду.
Поволі, ґудзик за ґудзиком знімає мій одяг, штани, трусики, бюстик. На повні груди вдихає мій запах. Я трохи соромлюся, бо в дорозі завжди пахну якось по-іншому, особливо пряно.
– Ти неймовірно пахнеш… – Заплющивши очі.
– Тобі й справді подобається? – Намагаюся повірити.
– Так, так, так… Я тобі це повторював і не втомлюся повторювати: ти жінка, яка пахне найкраще в цілому світі… – Не розплющує очей.
Я млію від його слів. Я вірю йому, я вірю собі. Розчулююсь та м’якну, як зігрітий у дитячих долонях пластилін, і дозволяю йому ліпити з мене та мого тіла все, що йому заманеться.
Він миттєво відчуває зміну в моєму настрої і намагається, як справжній воїн, закріпити свої позиції.
– У тебе таке ніжне, податливе тіло. Його хочеться м’яти-зминати, з нього хочеться вичавити всі соки, якими воно здатне тебе дивувати.
Однією рукою обіймає мене за плечі, іншою знаходить кран і вмикає душ. Пробує воду і тільки тоді направляє на мене широкий пестливий струмінь. Я заплющую очі і беззастережно ніжуся в теплі, яким просякнуті його долоні.