Спочатку я впріла, а за мить похолола. У маршрутному таксі, яким добиралася додому, покинувши вечірку в розпалі (напевне, надіялася на пом’якшення покарання), раптом стало напрочуд просторо. Поряд зі мною скрикнула жіночка. З її гострого, наче шпиця, зойку я зрозуміла все швидше, ніж вона встигла озвучити.
– Йой, людоньки, як же я тепер?! – той лемент нестримно переростав у плач.
Усі мовчали, та кожному стало цікаво, скільки поцупили. Я стерпла чомусь іще перед тим, як жінка почала квилити, і до того, як зрозуміла, що сама стала жертвою кишенькового злодія. Похапцем засунула руку в торбу. Так і є. Гаманець розкритий і… порожній. Немає ні грошей, ні ключів від броньованих дверей нового помешкання, яке тільки-но купила.
– Пане водій, ви… ви… співучасник злочину, – мусила з чогось розпочати і я свій зойк.
Заголосити традиційно в мене бракувало зухвальства. Я розуміла, що покарана заслужено, але в глибині підсвідомості все-таки вважала це несправедливим. Могло б бути щось у вигляді попередження, адже не я виступала ініціатором споювання шефової.
– Що ви від мене хочете, пані? Чому причепились? Я вам що, сторож? Треба було пильнувати свої торби, а то постають, роти пороззявляють, а ти винен, що їх обікрали, – наступав він замість того, аби вибачитися.
Його поведінка розпалила мене ще більше.
– Чому ви не попередили, що на маршруті злодії?! – не вгавала я. – А якби це була ваша донька, а в неї останні гроші, ви б так само у вус посміхались?!
Водій чомусь мовчав. Мовчала обікрадена жіночка. Мовчали нечисленні пасажири маршрутного таксі. Тоді я нарешті по-справжньому розревілася. Гірко, безутішно, голосно схлипуючи і не турбуючись ні про потворну гримасу, ні про соплі і сльози, розмазані по всьому обличчі, ні про елементарні правила пристойності. Я згадувала. Згадувала розповідь однієї з подруг, яка залишилася там, на вечірці, про її матір.
Стефці, моїй співробітниці, тоді було чотири роки, і вона лежала в лікарні. Лікарям не вдавалося поставити діагноз, Стефка згорала у високій температурі, мати безгучно плакала біля її ліжка.
– Хочу до татка, – висохлими губами лепетало дитя.
Стефчина мати заходилася ще більшими сльозами, бо у Стефки ніякого батька не було. Себто він, звичайно, був, але Стефка його не знала – він поїхав із країни ще до того, як народилася дівчинка.
Як і кожна мати, жінка готова була небо прихилити, зіроньку дістати для своєї донечки, але що може вдіяти з її бажанням побачити батька? Чоловік – навіть не зірка, його дістати ще важче. Отак, залита сльозами, ішла вона додому, аби змінити одяг і прихопити якусь книжечку для Стефки – а раптом вдасться відволікти.
– Ви чому плачете? Вас хтось образив? – за спиною.
Жінка і не зауважила, як пройшла повз молодого чоловіка у військовому однострої, який очей із неї не зводив. Розгублено зупинилася. Стала мов укопана. Одразу й не зрозуміла, про що її запитують, але… голос. Такий лагідний, низький, рідний…
– Щось сталось? – допитувався хлопець.
– А-а-а-а… – начебто до себе.
Знову не розчула запитання. Та й не хотіла розмовляти ні з ким. Економила сили, бо за годину знову мусить повертатися до палати, де горить її донька з великими, блискучими від високої температури очима, запалими щоками, злиплим волоссячком на мокрому чолі. Але… голос.
– Можна, я вас проведу? – Молодий чоловік не зважав на її дивну поведінку.
Вона не відповіла, але покірно рушила вперед. Незнайомець обережно підтримував її за лікоть. Була такою тендітною, невисокого росту, що легко міг взяти її на руки і нести наперед себе.
– Донечка хоче батька. Хоче, аби я привела до неї батька. У лікарню… – Жінці захотілося виговоритися.
– Якщо вам важко або ви не хочете його бачити, я сам піду до нього. Скажіть лишень куди, і я приведу його до вашої доньки, – трактував по-своєму її слова.
Жінка всміхнулася. Невже таке буває? Та ж він… він значно молодший від неї… він сам майже дитина…
– Ні-ні, що ви! Непотрібно. У Стефи… у дівчинки… нема батька, – вперше сказала про це вголос.
– Загинув? – зі співчуттям.
Заперечливо захитала головою.
– Покинув, – тихо.
Також уперше сказала це вголос. Сльози знову набігли на очі, і стало раптом так гірко-гірко від спогадів і солодко від чужої руки, на яку спиралася.