– Не плач, не плач…
Хлопець пригорнув її до себе і трепетно та неймовірно ніжно гладив чорне смоляне волосся, заплетене у грубі коси. Вона голосно схлипувала, здригаючись усім тілом. Але він тулив так міцно, так бережно, що поволі кудись пропадав відчай, висихали сльози, втамовувався біль.
– Веди, – тихо, у саму маківку. Якраз сягала йому підборіддя.
– Куди? – Звела на нього глибокі, як ніч, очі.
– До малої веди, до Стефки.
Жінка завмерла. Як то? Півгодини тому зустріла його на вулиці, а тепер має вести до дитини? Що скаже їй?
Наче почув.
– Скажеш, що я її батько.
– А далі? Що буде далі?
– Далі буде так, як ти захочеш, – всміхнувся.
Жінка раптом здитиніла. У неї було таке відчуття, що сама раптом знайшла свого батька, якого також не знала. Було відчуття, що раптом усе стало на свої місця, враження, що саме так усе і мало відбутися. Хлопець бачив, як вона вагалася, бачив, як борються в ній страх пережитого й острах перед майбутнім, бачив розпач жінки і… надію.
– Як хоч тебе звати? – всміхнулася й вона. Крізь сльози.
– Михайло.
– Гарне ім’я. Так звали мого діда. По матері.
Моя співробітниця при нагоді казала, що це була найщасливіша пара, яку вона у своєму житті бачила.
А я? Чому ніхто не спитав, звідки сльози? Чи, може, я не досить гірко плакала?
Уже два тижні, як нікуди не виходжу з дому. Один маршрут: робота – домівка, домівка – робота, пряма дорога до цілковитого й остаточного зубожіння. Духовного, звісно. Депресія. Вона, мабуть. Жаль, що ніхто не видає лікарняного з таким діагнозом, та й не кожен ескулап його встановить.
У матері на всі мої нарікання одна відповідь: «Заміж потрібно виходити». Так, начебто те заміжжя – панацея від усіх недуг. І, як на зло, обов’язково тоді, коли намагаюся матері заперечити, що, мовляв, і без чоловіка життя прекрасне, назустріч закохана пара. Її долоня в його, і такий вигляд щасливий в обох, що й аргументи всі розсипаються.
Телефоную до Ірки. Хай підтвердить або заперечить одне з тверджень про заміжжя. Кому, як не їй, краще про це знати. Вона ще зі школи мріяла про кар’єру науковця, про вчений ступінь, доповіді, поїздки, конференції, закордон. А що має? Чоловіка, двох дітей, затишне помешкання, велику кухню.
– Приїзди до мене… – мало не плачу в слухавку.
– Що трапилось? – стурбовано.
Вона – мати, тож усім намагається допомогти по-своєму. Того нагодувати, тому соплі витерти, тому казку на ніч…
– Нічого. Давно не зустрічались. Скучила. – Майже правда.
Раптом усвідомлюю, що й справді скучила – за нею, за нашими безтурботними посиденьками, коли ще ніхто нікого не мав, ні за що не думав і не відповідав. Ми були молодими, належали всьому світові, а весь світ належав нам.
– Юльку кличемо?
– То ти згодна? – не можу приховати своєї радості.
– Так! Якраз думала, що б таке вигадати, аби вирватись хоч ненадовго від того прання, куховарення, миття начиння. Бо інакше совість не дозволяє, – тішиться.
– Ти це серйозно?
– Про що? Про начиння?
– Про совість.
– Та так. Навіть не знаю. Начебто… А ти? У тебе ж також є стримувальний… еее… фактор… Чи я помиляюсь? – обережно.
– Ти знаєш? Звідки? – Все ще не вірю.
– А ти думала, що можна два роки прожити з хлопом і про це ніхто не дізнається? Навіть краща подруга?
– Юльці подзвониш чи мені самій? – намагаюся перевести розмову в інше русло.
– Подзвоню. Я й сама її давно не бачила. А що, зовсім кепсько?
– З чого ти взяла? – я таки не здаюся.
– Звучиш паскудно. А про Павла Юлька розповіла. Бачила вас разом. У тебе з ним справді все гаразд? Де він, до речі?
– У відрядженні, – довелося-таки визнати очевидне, але розповідати щось більше не хотілося.
Ірка чудово розуміла, що якби Павло був на місці, я б нізащо у світі не проміняла його присутність на посиденьки з подругами. І річ не в Павлові. Вона добре знала мою натуру і моє ставлення до чоловіків: спочатку хлоп, а потім усе решта.
– Не хочеш по телефону, то хай. Скоро все одно побачимось. Щось із собою прихопити?
– Ні-ні, що ти? Це ж я запрошую… – Всміхнулася, бо мені вже наперед було приємно.
Юлька жила в сусідньому будинку з Іриною. Вони зналися давно, ще з дитинства, хоч були зовсім різними.
Ірина – висока, струнка, з довгими ногами і тонкими, наче ліани, руками. Мала розкішну копу неслухняного волосся кольору горіха. Ніяк не давала собі ради з нею, тож віднедавна дозволила тій копі набути свого природного вигляду. Стала схожою на кульбабу. Було непросто стриматися від бажання дмухнути в її бік. Доводилося чекати, що хтось зробить це першим. Занадто лаконічні риси обличчя робили Ірину на позір строгою та відстороненою. Уста тонкі, складені в майже правильну лінію. Дивно було бачити, як вона сміялася і ту правильність порушувала. А що сміялася вона часто, то дивно було завжди. Її чоловік та діти абсолютно не пасували їй. Важко повірити, що ця молода жінка зараз нахилиться до котрогось дитинчати і дасть пипку, витре сльози, змінить підгузок. Але ні. Вона це робила. Та ще й як справно!