– Ти обідала?
– Ні. Не встигла. Багато роботи.
– Чому ж ти так мало заробляєш, коли так багато працюєш?
– Ти смієшся чи знущаєшся?
Після вчорашньої вечірки я схильна була в усьому бачити причинно-наслідковий зв’язок. Проте Павло про зустріч не знав, тому спокійнісінько провадив далі:
– Ні те, ні друге. Я б на твоєму місці щось робив, щось змінював.
– Що? Відкрив би свою фірму?
– Якнайменше. – Він не жартував.
– Домовились.
– Не дуйся. Подумай. Що тобі потрібно? Що таке робиться у твоїй фірмі, чого б ти не могла робити самотужки?
А й справді. Іноді виявлялося, що мої пропозиції більше подобаються і підходять замовникам, аніж ті, які висловлює племінник шефа. Але перспектива чогось нового та зовсім невідомого лякала і паралізувала.
– Начебто нічого такого…
– От бачиш. А поїмо – взагалі просвітліє. Маєш настрій на піцу?
– Суші? – вдаю, що не розчула.
Але напрочуд добре знаю Павла – водорості, китайські гриби й сира риба не для нього. Дивлюся на нього прохально з-під брів, імітуючи дитя, але він невблаганний.
– «Опера пасаж»? – натомість.
Звичайно, не кожен забереться на п’ятий поверх, та ще й серед білого дня. Ми продовжуємо переховуватися, скрадатися. Це стає нормальним. Іноді питаю себе, як жила до цього? Часом дивують люди, які п’ють каву посеред міста, не шифруючись і не соромлячись. Невже вони нічого не приховують?
– Ні, тільки не «Опера пасаж», – я, твердо, хоч зазвичай намагаюся не суперечити.
– То ж чому? Там доволі смачна кухня. Не надто різноманітна, зате швидко готують, – дивується.
– Чарлі Чаплін, – видушую із себе.
Мені хочеться мовчати. Мені хочеться, аби він перестав мене розпитувати і запропонував щось інше. «Піцу Челентано», наприклад. На вулиці Князя Романа навіть шкірку з огірків знімають перед тим, як додати до салату.
– Що з ним не так?
– Фільми з ним там крутять без перерви.
– То й що?
– Він педофіл.
Я думала, Павло зараз накинеться на мене, накричить, розвернеться і піде. Але він спочатку став як укопаний, а потім розреготався. Щиро, на всю вулицю, аж сльози йому виступили.
– З чого ти взяла?
– У «Поступі» написано, у рубриці «Полуничка». Там ішлося про те, що в нього було безліч молодесеньких дівчат, яких він безугавно спокушав, не переймаючись ні протестами обдурених батьків, ні судовими позовами про розбещення малолітніх. Та найбільше мене вразив той факт, що одну – я забула, як її звали, – він таки й справді любив, але коли в неї з’явились перші зморщечки у віці двадцяти років, вона перестала його збуджувати і він її покинув.
– То й що? Зате який із нього актор!
– Який?
– Неперевершений.
Обідати ми пішли в «Піцу Челентано» на салат із почищеними огірками.
– Як ти думаєш? Чи ти з мене знущаєшся?
– Марто, що знову? Ти щось собі намислила, і тепер ця думка гнітить тебе?
– Майже так. А як тоді назвати те, що ти зі мною робиш?
– Я тебе люблю.
– Якась дивна в тебе любов… Я завжди поступаюсь, завжди мовчу, а ти поводишся так, як тобі хочеться.
– То поводься й ти так, як тобі хочеться.
– Тоді наші стосунки припиняться.
Почула, як кров шугонула мені в обличчя.
– Можливо.
– Ти можеш отак спокійно про це говорити? – Я мало не плакала.
Два роки. Два роки, а він про це говорить так, наче ми тільки вчора познайомилися. У якусь мить я чітко усвідомила: ще одне слово – і повернення назад не буде. Підуть нанівець усі наші романтичні вечері, поїздки на море, секс на порожньому пляжі. Кануть у вічність, розтануть, мов дим, його палкі обійми, його вологі поцілунки на моїх устах, його пружна шкіра під моїми пальцями, його…
Дивно, я ще не прийняла остаточного рішення, але вже бачила нас наче збоку і ніби в минулому. Ми могли б бути непоганою парою. Доповнювали одне одного, завмирали під час одних і тих самих сцен у фільмах, сміялися з однакових жартів, кохалися під ту саму музику.
Сльози жалю, ні, мабуть-таки, прощання, виступили на очі і повільно, аби був час усвідомити їх реальність, стікали по щоках. Павло принишк. Раптом зробився таким, як кілька тижнів тому, коли побачив мене із синцем на скроні. Які ж ті чоловіки вразливі! Достатньо сльози, аби вони розтопилися, попливли…