– Марто, ти чого? Мартухо… – Павло намагався своєю долонею накрити мою руку.
Я відсахнулася. Мимоволі. Немов побачила перед собою огидного тарантула.
– А як тоді назвати те, як ти до мене ставишся? Ти користаєшся мною, моїм тілом, моїм теплом, моєю довірою, зрештою, а що я отримую навзаєм? Страх, невпевненість, відчуття ущербності?
Я знову за своє. Розумію, що більше мене з цим чоловіком нічого не зв’язує. Розумію раптом, що він не має більше на мене впливу. Розумію, що мій біль сильніший від страху бути самою.
– Марто, але ж я не ображав тебе ніколи… Ти сама погодилася на такі стосунки, де ніхто нікому нічим не зобов’язаний. Та й те, що ми з дружиною в сепарації, ти також знала… – Чоловік виглядав розгубленим, здивованим і… ображеним.
– Можливо. Але невже ти думав, що коли я погодилася ділити з тобою своє життя, ліжко, зрештою, то це так, для забави, для експерименту, від нудьги?
Він тільки звів догори плечі. Мабуть, хотів ними знизати, бо розумів, що жодні аргументи мене не переконають, але так і завмер. Ні. Зіщулився.
– Ти думав, що поки ви з дружиною вирішуєте, бути чи не бути, а ваш син тим часом росте, ти зберігаєш своє право в будь-який момент, раптом усвідомивши недоцільність самотності, яку, до речі, не без задоволення розділив зі мною, повернутися до неї? Ти вважав, що коли повернешся, то матимеш знову так звану повноцінну сім’ю, а мені залишиться, як справжньому другові, тішитися за тебе і щиросердно переживати, аби у вас усе склалось? Ти уявив себе настільки неперевершеним, багатим, вродливим, що мені так і кортіло найкращі молоді роки покласти тобі до ніг? Невже ти справді на мить у це повірив?
На нас почали оглядатися. Але для розлюченої жінки така увага є дріб’язком.
– Марто, не починай. Ходімо прогуляємось…
– Ні. Не чіпай мене, – я гнівливо відкинула його долоню, сховавши руки під столом на колінах. – Дай я хоч раз скажу тобі те, що думаю. Так от. Ти себе у дзеркалі бачив? Смішні мультибрендові шмати, які невідомо хто тобі порадив. Ти як клоун у твоїй рожевій ультрамодній сорочці з такою ж ультрамодною фіолетовою краваткою. А ті вузькі штани. Ти ж чоловік! Чи, може, змінив орієнтацію? А твій шаличок, петлею зав’язаний на шиї? Ти що, бавишся в поета, художника, піжона? Павле! Ти ж з Лапаївки, мать його, – не витримую. – У вас досі каналізації нема…
– До чого тут каналізація? – Павло помітно нервувався.
– Ти маєш рацію. Ні до чого. Бувай.
Я встала і пішла. Він мене не наздоганяв. Навіть не зателефонував. Від Ірки я довідалася, що повернувся до дружини. Може мені подякувати.
Два дні я лежала, мов викидень, якому обірвали пуповину, що живила його, зв’язувала з матір’ю, зі світом. Два дні видалися вічністю. Чомусь боліло все тіло і було враження, що я після наркозу і мені ампутували якийсь дуже важливий орган. Кажуть, те, що нас не вбиває, робить сильнішими. Брехня! Я відчула, як змаліла. Як зблякли навколо кольори, наче на афіші цирку, який уже давно покинув місто.
Чому Павло? А чому ні? Він мав рацію. Я про все знала. На що я сподівалася? Думала: можливо, збагне, що я саме та, яка йому потрібна. Гадала, що коли буду правильною, ідеальною, то він осягне, що я для нього створена, і це переважить на шальках його вагання щодо спільного життя з дружиною. Що зробить вибір на мою користь… Та я помилялася. Очевидно, він і справді вважав, що на це все заслуговує.
Чому ж мовчала? Чому не говорила про свої сподівання вголос? Чому не сказала так само чесно і відверто про те, що хочу вийти заміж і народити дитину, на його чесне і відверте зізнання, що не зовсім вільний і живе в тимчасовому відлученні від сім’ї? Можливо, він так само щиро ще тоді б визнав, що в нього інші плани, одруження зі мною і спільна дитина в них не входить…
Я боялася. Боялася, що коли отак, як сніг на голову, скажу про свої мрії, то він утече. Бо прийнято, що представник сильної половини людства має сам зробити пропозицію, зініціювати стосунки, переїзд до спільного помешкання… А ким це прийнято? Коли? Для чого? Усі прекрасно знають, що навіть найзаможнішими, найвладнішими і наймудрішими, навіть одіозними постатями керували жінки, та все одно визнають право першого голосу за чоловіками. Це що? Привселюдне глузування з них чи визнання їхньої неповноцінності?
Я втомилася. Втомилася вдавати, терпіти, заплющувати на все очі. Може, і справді так, як Юлька, краще. Самій.
До нищівної самооцінки, невпевненості в собі, постійного відчуття страху і провини, безпорадності, потоптаного почуття власної гідності, які затято тягла за собою з дитинства, додалося ще й відчуття ущербності. Зі мною таки й справді щось не так.