Я боялася мати свою думку, бо вона вирізняла мене серед інших і могла виставити в не найвигіднішому світлі. Що ж тоді скажуть батьки? Мати? Вона завжди наводила мені за взірець сусідських дівчаток чи донечок її подруг та співробітниць, тягатися з ними в носінні чепурних бантиків та закочуванні очок під час декламування усілякої дитсадівської банальності в мене не було шансів. Та я таки намагалася, адже боялася, що коли буду іншою, то мати перестане мене любити. Згодом страшилася виказувати свої бажання, боялася стати схожою на красиву жінку в джинсовій спідниці із сусіднього будинку, бо страх почути соковите, викочене в мій бік із материних уст слово «курва» паралізував.
І раптом, як палючий промінь, – спогад. Я загубилася у великому місті, бо розрили дорогу, якою я звично добиралася на танцювальний гурток. Мені сім років. Так і не потрапивши до Будинку піонерів, пробую повернутися додому. У цей час у моїй сім’ї починається паніка. Стає ясно, що я пропала. Випарувалася. Ірка – остання, хто могла мене бачити, бо ж ми ходимо до одного класу і сидимо за однією партою. Навіть додому вертаємося тією самою вулицею. Батьки з надією, що Ірця знає більше від них, подалися до її дому.
– Доброго вечора, чи можна Ірцю? – моя мама пересохлими устами.
– Доброго-о-о-о, а що це у вас? – без особливого ентузіазму, прочиняючи двері до квартири.
– Ми батьки Марти. Наші діти в одному класі навчаються… – це вже батько, бо матері мову мовби відняло від тонкої, наче вкраденої, смужки світла з ледве прочинених дверей.
– Так-так, ми знаємо. Ми ж із вами у батьківському комітеті, – Ірчина мати.
Дверей усе-таки ширше не відчиняє.
– То можна нам Іринку? – Це знову мама, сяк-так віднайшовши голос.
– А що, властиво, сталось?
Батько знервовано переступає з ноги на ногу. На вулиці геть стемніло, а вони тупцюють під чужими дверима, марно надіючись на крихту інформації про їхню донечку.
– Марта не прийшла додому, – випалив скоромовкою батько, начебто це йому гарантувало таку ж швидку відповідь.
– У нас її нема, співчуваю. – Ірчина мати готова була й тої благої шпарки позбавити.
– Ми знаємо, але швидше за все ваша Ірця останньою її бачила, то, може, вона їй щось сказала… куди йде чи… То можна нам до вашої доньки? – батько, усім тілом нахилившись вперед.
Жінка в прочинених дверях мовчала, наче над чимось розмірковувала чи щось згадувала. Мої батьки, мов реп’яхи, пристали поглядами їй до уст й очікували після такої паузи якнайменше дива.
– А чи не могли б ви прийти пізніше? Ірочка спить…
Батькові довелося притримати за лікоть матір, щоб та від несподіванки не впала.
– Але ж… надворі ніч… коли пізніше? Прошу вас під милість Божу, пустіть нас до неї… – мати вже не стримувала розпачу.
Жінка мимоволі відступила під натиском сліз.
– Чекайте тут.
Ірчина мама зникла в нетрях чималенького помешкання. Мої ж батьки, мов загіпнотизовані, залишалися по той бік порога, наче перед ними магічне коло. За кілька хвилин жінка вивела за руку Ірку. Розпатлана, в розхристаній піжамці, сонна дівчинка поволі приходила до тями, обіруч протираючи очиці, які ну ніяк не хотіли розплющуватися.
– Іринко, Ірцю! – Моя мати впала перед наляканою дівчинкою на коліна. – Тобі Марта нічого не казала? Не казала, куди вона збирається після школи?
Дівчинка перестала терти очі, опустила рученята, задумалася.
– На танці! – Світилася на всі зуби, що були в її ротику, адже вона згадала.
– І все? – моя мати розчаровано.
– Так, – закивала на знак згоди дівчинка, – все.
– Ти справді більше нічого не пам’ятаєш? – Моя мати вхопилася обома руками за дівчинку і трясла її невеличке тільце в надії, що, можливо, ще таки щось витрясе з нього.
– Не пам’ятає, вона ж вам уже все розповіла, що знає. – Жінка силоміць вирвала доньку з чіпких обіймів моєї матері і повела до однієї з кімнат.
Мати ще якийсь час постояла на колінах у чужому коридорі, встала і, не обтріпуючись, поплелася додому. Вдома чекала я.
Згодом, коли мати комусь оповідала цю історію, то обов’язково звертала увагу на жорстокість і черствість Ірчиної матері. А як на мене, це свідчило лише про те, що та страшенно Ірку… любила.
Чи не тому її всі продовжують любити? Чоловік, діти, друзі… Навіть я.
Промені вечірнього сонця м’яко освітлюють велике дзеркало при вході. Я стою перед ним і купаюся в жовто-багряних кольорах, наче проходжу обряд очищення вогнем. Мені хочеться пізнати себе. Зрозуміти жінку в собі. Жінку, яка прагне любові, прагне бути бажаною і відкритою чоловіком. Зрозуміти в собі дитину. Дитину, якою пишаються батьки. Дитину викохану і випещену. А також ту частку себе, яка вимагає певної свободи, незалежності, поваги до власного простору.