Намагаюся відчути цілісність, якусь основну партію, тему, що поведе за собою всі інші, складаючись у гармонійну, повнотілу, насичену звуками, барвами, емоціями мелодію. Нічого не вдається. Та какофонія, що звучить у мені, розриває на кавалки, позбавляє здатності думати, відчувати…
Я зсуваю з пліч трохи завелику чоловічу сорочку, у якій мігрую тенетами помешкання вже кілька днів поспіль. Минулого тижня я таки написала заяву на звільнення. Ніхто особливо мене не затримував, ніхто нічого не питав. Хочеш – маєш.
Щедрі промені сонця, що ховається за обрій, миттєво забарвлюють моє тіло своїм теплом. Золото. Багато золота. Я стаю схожою на статую. Доволі привабливу. Мені хочеться її діткнути. Я торкаюсь. Не дзеркала. Ні. Себе. Свого тіла. Не зауважувала, що воно таке гарне. М’яке світло втомленого дня згладжує усі нерівності, тамує неточності. Промені наче ковзають туди-сюди. Заграють. Ніжаться, як велика дика кішка, коло стегон, навколо ніг. Обережно торкаються персів і, зачепившись за настовбурчені соски (вони в мене завжди такі – відкриті до світу), зависають, погойдуючись, наче клаптик єдвабної тканини. Вони проникають всюди так ніжно і трепетно, що я не встигаю відчути їхнього входження.
Ще кілька місяців тому, коли ділила своє життя з Павлом (чомусь досі годі викинути його з пам’яті, ні, не пам’яті взагалі, а пам’яті тіла), на свою плоть не зважала. Була та й була. Достатньо, що він нею втішався, пестив, вдовольняв. Сьогодні ж вона кричить, волає про його руки, уста. Вона збунтувалася, і я не можу її вгамувати. Я не знаю, як дають собі раду послушниці (чула, що й у них не все гладко), але в мене опускаються руки. Я стаю безпорадною. Усе ще стійко тримаюся, але відчуваю, що сили мої вичерпуються.
Колись давно, коли я жила з батьками, але вже пізнала заборонений плід пристрасті, на мене найшло схоже відчуття невтамованого голоду. Я пам’ятаю, як моє тіло, що тільки-но зачало смакувати всі нюанси насолоди, раптом забажало продовження. За стіною жив чоловік. Він був старший за мене, але значно молодший від батька. Він ніколи мені особливо не симпатизував, але в ту мить – я це виразно пам’ятаю – готова була йому віддатися без ніяких розмов, умов, без жодного слова. Тоді я не знала інших доторків, ніж невпевнений дотик гарячої від бажання плоті свого хлопця. Короткої, винуватої і наче… поцупленої.
З опущеними трусиками, зі зв’язаними, мов у арештанта, ногами нишпорила по квартирі, вихоплюючи серед безлічі предметів поглядом бодай щось, що наближено ту плоть нагадувало б. Нічого. (Невже ранній Юрій Винничук, котрий описував жінку, яка злягалася геть з усім, що було в помешканні, навіть із чотириногою табуреткою і люстрою, щось про це знав?) Предмети або закороткі, або, якщо довжина підходить, то затонкі – баночки з шампунями, пляшки, пляшечки, макогін, держаки до розмаїтого кухонного начиння. Інші з тонкого скла або з грубого металу.
Нарешті натрапила на пенал. Закордонний, з доволі м’якого пластику і зроблений у вигляді олівця. Та частина, що імітувала загострений грифель, була ковпаком і знімалася. Я взяла його до рук. Доволі важкий. Чомусь висипала весь його вміст – ручку, гумку для стирання і кілька олівців. Уже тримаючи в руках, зрозуміла, що мій пенал вигідно вигравав своєю величиною перед гордістю того хлопця. Було лячно. А якщо сподобається? А якщо звикну? Не пам’ятаю докладно, що було далі, але вдовольнити себе мені не вдалося. Ще тоді зрозуміла – розмір питань не вирішує. А що ж тоді? Про оргазм довідалася значно пізніше, та й то якось випадково.
Не знала, що в мене таке м’яке тіло. Якщо на нього дивитися збоку, то такого не скажеш. Виразно проглядаються ребра, чітко видно всі суглоби. Я доволі пропорційна. Трішечки заважкий низ. Можливо, дещо закороткі ноги. Але ці недоліки губляться на фоні дивної гармонії всіх складових мого єства. Павло пробував якось мені про це сказати. Кострубато і незграбно, на свій лад, але я сприйняла його слова як намагання зробити мені приємність.
Сонце потроху ховається, і за лічені хвилини з мене залишиться тільки силует. Мені приємно відчувати власні дотики. Я мандрую своїм тілом, його згинами і випуклостями, які гармонійно і непомітно переходять одні в інші, переплітаються, губляться, ваблять… Від дотиків кінчиками пальців то тут, то там тіло розцвітає дивовижними квітами чуттєвості.
Завмираю. З несподіваним потрясінням розумію, що ці дотики все ж мене не збуджують. Так, мені приємно торкатися до себе, приємно ковзати шовковою шкірою, вишукувати місця, де вона стає надзвичайно тонкою і прозорою, наче перетинка на крилах летючої миші, і зупинятися в найпотаємніших, найнедоступніших місцях, які відкриваються лише мені.