Я не встигла приготуватися, а вже по всьому. Коротка мить, яка була найсолодшою в моєму житті, – вже в пам’яті минулого. Розчаровано відкладаю той заморський фрукт, який іще навіть не обсох, одну за одною звільняю груди – вони обм’якли, і біль уже немилий. Згортаюся клубочком і намагаюся поринути в сон, аби ще раз пережити свою перемогу… над Павлом.
Хочу проектну фірму. До нестями люблю Львів і прагну йому прислужитися. Я не маю особливих амбіцій і розумію, що з жодним із найславетніших львівських архітекторів – ані з італійцем Павлом Римлянином, за проектом якого збудували шедевр львівської ренесансної архітектури, – синагогу «Золота Роза», що була знищена під час Другої світової війни, – ні з Амброзієм Прихильним, який разом із Римлянином збудував монастир Бернардинів на початку ХVII століття, – не зрівняюся. Але якщо можу бодай не зіпсувати того, що вже є, то намагатимуся всім серцем.
У Львові, як не маєш знайомих усюди, можна ходити по колу чиновницькими кабінетами довго, а то й усе життя. Тож завдяки подрузі моєї приятельки знаходжу фірму, яка мною заопікується і за подвійну винагороду – офіційну і таку ж (або й більшу) неофіційну частини – допоможе оформити ліцензію на проектування так, аби ніхто не чіплявся. А мені, за словами керівника фірми, залишиться дріб’язок – відповісти на декілька формальних запитань щодо перспектив моєї діяльності.
Урочиста мить – мене запрошують до кабінету. Ще коли прийшла сюди, відзначила: будинок є об’єктом культурної спадщини. Відомо, що ця споруда давно втратила господаря, як, зрештою, і більшість старовинних будівель у нашому місті. Брак господаря видно з усього: прогнута дерев’яна долівка в коридорах, оббиті стіни, полущена стеля зі шматками штукатурки, що зяють розкритими ранами, наче шкіра хворого на бубонну чуму, – чомусь від однієї цієї думки холонуть кінцівки. Автентичні височенні дерев’яні двері недбало помальовані олійною фарбою білого кольору. Латунні ручки, тією ж фарбою вимащені.
Велика простора зала залита світлом. Ця велич підкреслює вбоге вмеблювання світлиці. Під вікном, тісно вмостившись за трьома старенькими різноколірними та різногабаритними столами, на яких давно облущився лак і прогнулися стільниці, сидить поважна комісія. Кілька чоловіків і одна жінка. Посеред кімнати на брудній, давно не воскованій паркетній долівці – старе, з пошарпаним сидінням, яке колись могло бути м’яким, крісло.
– Прошу сідати, – чоловічий голос.
Видно, найголовніший, бо в його словах вчуваються роздратування і нетерплячість.
– Дякую, – чемно відповідаю я, бо ж це все – лише формальність.
– Навіщо вам ліцензія? – суворо.
– Хочу прислужитися місту, – мимрю я крізь зуби, міркуючи, чи достатньо формально відповідаю.
– А що, у попередній фірмі, де ви працювали, не могли прислужитися місту? – той самий голос, видно, чоловік, якому він належить, – речник.
– У недостатній мірі, – я затинаюся.
Чи це все ще доволі формально? Чи це в когось поганий настрій, чи моя персона викликала не ті емоції?
– Поясніть, – строго.
– Хочу, аби місто залишалося таким, як було, коли його збудували. Розумію, що воно пережило безліч воєн, катаклізмів, пожеж і руйнувань часом, як-от нинішня ратуша, яка є, по суті, четвертою за всю історію Львова…
– Стримайтесь, будьте добрі. Ми всі чудово знаємо історію нашого міста, і не потрібно нам її переповідати, – речник, нетерпляче. – Краще скажіть, яка у вас освіта.
Нарешті! Нарешті формальне запитання. Напевне, це вже кінець.
– Інженер-архітектор.
Чоловіки за трьома різними столами, що об’єднували їх у єдину комісію, дещо здивовано перезирнулися, але більше запитань не ставили.
– Можете йти.
– Чи я можу щось додати? – раптом посмілішала я, сама від себе не сподіваючись такого.
Вони знову сторожко перезирнулися. З усього було видно, що вони трохи налякані чи не цілком упевнені в тому, що чинять. Мені захотілося їх підбадьорити.
– Хай би яке рішення ви прийняли, хочу вас запевнити, що ніколи, ні за які гроші чи інші винагороди не вчиню так, як проектні фірми у XIX столітті. Цементні фабрики, які озвучили гасло «Цемент – це назавжди», підкупили архітекторів, і на початку століття за розпорядженням австрійської влади так звана львівська поліхромія, яка надавала спорудам особливого витонченого звучання, була знищена. Усі кам’яниці пофарбували в сірий колір…
Чоловіки знову переглянулися, знизали плечима і почали жваво розмовляти між собою, наче кілька літ не бачилися. Мені не залишалося нічого іншого, як залишити приміщення.