– Це я вас хотів спитати. Я її такою безвтішною ще не бачив. Може, її пограбували?
– Хто? Водій таксі? Не може бути, – не вірю йому.
– Та я також так думаю. – Віктор раптом обм’як.
– А ти в неї питав?
– Питав…
– А вона?
– Заперечливо на все махає головою і ще гіркіше плаче.
Юлька чула нашу розмову, притулившись до моєї слухавки. Нарешті видерла її в мене остаточно і тоном, що не підлягає обговоренню, віддавала чіткі і зрозумілі накази.
– Не питай її більше нічого. Просто обійми її і гладь, поки не перестане плакати. І кажи їй усілякі дурниці на кшталт: «Не плач, кохана, не бійся. Уже все позаду, тепер я буду любити тебе і берегти, як зіницю ока. Ти найдорожче, що є в моєму житті…» – видихнула в слухавку мої слова і вимкнула телефон.
Ми вже почали поринати в міцні обійми Морфея, коли просигналив Юльчин телефон. Нехотячи простягнула руку і натиснула на клавішу – повідомлення.
– Написав: «Дякую», – задоволено пробурмотіла вона і повернулася на інший бік.
Крізь уповільненість сприйняття реальності від пізньої години, несподівано сумної вечірки, спогадів, які зненацька повернулися і тепер, всівшись на голову і звісивши ноги, вимагали уваги та участі, якої їм запропонувати не могла і не мала наміру, краєм вуха прислухалася до Юльчиного дихання і тепла її тіла, що лежало отут, поруч, на відстані витягнутої руки. Я зловила себе на тому, що залюбки притулилася б до неї, пірнувши під її ковдру, пригорнулася і… Але я боялася. Тієї незворушної величі її громіздкого тіла. Того оборонного муру, яким воно для неї було. Я зрозуміла, що, попри всю любов до Юльки, у мене не стане снаги, сміливості і бажання ці мури долати. Шкода. Думаю, не я одна відступила ні з чим, не зазнавши ні перемоги, ні поразки.
Цікаво, що вона так боронить?
Ранок не забарився. Не хотілося вилазити з теплого ліжка, тим більше, що в голові гуло, як у вулику, і то там, то тут, як нечіткі обриси з туману, виринали клапті вчорашніх розмов, плач Ірки (справді, то ж вона так гірко плакала, а в мене таке відчуття і такі підпухлі очиці, наче ридала я). Юлька мирно спала, загорнувшись у ковдру з головою. Зрозуміло – їй нікуди спішити. Живе у своє задоволення. А я – як завжди: після того, як розплющу очі, ще деякий час рухаюся по своєму помешканні, мов у сні. У лазничку, з лазнички на кухню, поставлю на газ чайник, поллю квітки, приготую каву і тільки з горням паруючого напою в руках, у такому логічному і духмяному кінці цього завченого роками маршруту пробуджуюся.
Сьогодні в мене мало часу на звичний курс. Квітки не политі, маршрут скорочено. Чайник в’їдливо свистить, я чищу зуби. Невже Юлька так міцно спить, що не чує? Хочу закінчити процес чищення і сплюнути пасту. Чайник розривається на плиті, аж захлинається, наче вередливе дитя, що хоче іграшку, яку йому ніхто не збирається купляти. Як дитя, яке зависає маленьким трупиком на рукаві у почервонілої, аж пурпурової матері (не допомагають тональні креми – я таке не раз бачила у супермаркетах, у відділі дитячих забавок). Не витримую і, аби струсити із себе оте надокучливе ревіння, з повним ротом піни біжу його вимикати. І що? Потрібно запарити каву, поки кипить, бо як повернуся до лазнички, можна буде починати все спочатку. Не ковтаючи слини, як клоун чи радше як скажений собака з білою піною навколо рота, насипаю кави у два горнятка. Спиняюся. Он як? Я не знаю, чи Юлька п’є каву, тільки-но продерши очі. Але мені вже все байдуже: я спізнююся на роботу. Якщо їй щось буде не так, то вона цілий день матиме, аби це виправити і собі догодити.
За декілька хвилин я вмита-зачесана абияк, вбрана в джинси і спортивного крою майку на довгий рукав. На столі – кава і білий сир, политий медом.
– Як класно, – потягується у дверях Юлька, яка щойно вилізла з ліжка. – Ти вже все приготувала, – критично оглядає стіл. – Як тобі це вдається?
– У тім-то й річ, що не вдається, – буркаю у відповідь, бо мене відверто злять її спокій і щаслива усмішка на обличчі.
– Перестань, – вмощується за столом, – не перебільшуй. – Береться за каву, наче це звичне для неї явище – снідати в моєму товаристві.
Я на ходу взуваю черевики, на ходу допиваю те, що залишилося на дні горнятка.
– Ти що? До праці не йдеш? – Юлька.
– Як то не йду? Що я, по-твоєму, роблю? – Мені все важче вдається стримувати в собі злість.
– Не знаю, може, ти в магазин за хлібом. – Подруга наче не зауважує мого роздратування.
Це злить іще більше.
– Ні, хліб є. У холодильнику.
– То чому ти так вбрана, як за хлібом? Ти що, іншого одягу не маєш? Ти ж керівник проектної фірми… На тебе дивитимуться і зважуватимуть, чи потрібний їм твій проект. У людини все має бути в гармонії – душа, зовнішність і те, що вона творить.